Ренсом Ріггз - Карта днів

— Ну що, народе, готові йти в народ?

Бронвін показала великими пальцями вгору.

— Чума повна, — промовила вона з якимось різким та химерним акцентом. — Крутя-а-а-а-а-а-а-а-ак, пацани.

Почувши, як вона розмовляє, я аж зубами заскрипів.

— Краще, мабуть, притримуйся свого звичайного акценту. І без сленгу.

Вона відкопилила нижню губу та перевернула великий палець униз.

— Обломщик.

Розділ чотирнадцятий

Ми були вже коло школи якраз перед першим дзвоником. А щоб занадто фанатичний заступник директора нас не помітив, я припаркувався за кілька кварталів звідти. Коли ми підходили, я вельми уважно прислухався до свого шлунка, чи не спрацює в ньому антипорожнякова сигналізація, але нічого такого не було.

Ми приєдналися до безлічі учнів, які піднімалися парадними сходами, зайшли з ними в довгий, добре освітлений коридор, уздовж якого вишикувались класні кімнати, і в цій тисняві навіть яблуку не було де впасти. Щоб нас не розтоптали, ми притулилися до стіни та, спантеличені, стояли там, поки повз нас, наче велетенський косяк риби в океані, рухався потік підлітків.

Ми заскочили до якоїсь порожньої класної кімнати, щоб порадитись. На стіні були репродукції портретів Шекспіра та Джеймса Джойса, а столи стояли рядами. Емма виглядала трохи задумливо, і я пригадав, як вона сказала якось, що ніколи не відвідувала справжньої школи.

— За звичайних обставин я б ніколи цього не порадив, — озвався Мілард, — але я певен, що наразі нам треба розділитись. Так ми привернемо до себе менше уваги, ніж якщо будемо вештатись тут повсюди однією великою розгубленою ватагою.

— І так ми перевіримо більшу територію, — додала Емма.

— Тоді вирішено.

Я не був упевнений, чи готові вони опинитися без мене в сучасній американській середній школі, але Мілард казав правду: виходу не було, крім як ризикнути. Бронвін призначили напарницею до Єноха, і вони вдвох виявили бажання піти перевірити спортивні майданчики та інші місця під відкритим небом. Їхнім завданням було поговорити з людьми (тільки в жодному разі не химерним псевдоамериканським акцентом Бронвін) та дізнатися, що зможуть. Невидимий, Мілард не міг ні з ким розмовляти, тому він повинен був прокрастися до головного офіса.

— Якщо в них тут стався інцидент, достатньо серйозний, щоб потрапити до місцевої газети, — розмірковував він, — то, напевне, у їхніх файлах мають бути записи і про інші, менші інциденти.

— У них там може бути і дисциплінарна характеристика на ту особу, — сказала Емма.

— Або психіатрична, — додав я. — Якщо вона хоч раз пробувала розповісти правду про те, що тоді сталося, то її, як мінімум, мали б відправити до шкільної медсестри для перевірки психічного здоров’я.

— Гарна логіка, — похвалив Мілард.

Другою зведеною парою, хоча ми були і не в захваті від цього, виявились я та Емма. Я запропонував піти до шкільного кафетерію, постійного розсадника пліток, і вона погодилась.

— Народе, ви впевнені, що з вами буде все окей? — запитав я, перш ніж ми всі порозходилися. — Ви ж не забули, що про сорокові роки минулого століття розмовляти не можна, як і використовувати свої вміння?

— Так, Портмане, ми пам’ятаємо, — відповів Єнох, махнувши на мене рукою, як на набридливу муху. — Краще потурбуйся про себе.

— Усі зустрічаємось за годину перед входом до цього приміщення, — сказав я. — Як щось не так, врубаєте пожежну сигналізацію та біжите до центрального входу. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповіли всі, крім Міларда.

— Міларде? — покликала Емма. — Де ти?

Ми побачили, як самі собою зачинилися двері класної кімнати. Він уже вийшов.

* * *

Дуже довго шкільні кафетерії були серед найменш улюблених мною місць на цій планеті. Галасливі, агресивні, смердючі, і там було до біса — як і у цьому — усіляких угруповань неспокійних підлітків, котрі кружляли вихором у складному груповому танці, фігури якого я ніколи не міг зрозуміти до кінця. І все-таки я сам захотів провести цілу годину в цьому місці і тепер-от стояв тут із Еммою під стіною, укритою потертим лінолеумом. Я, як часто робив це ще у своїй школі, уявив себе антропологом, котрий спостерігає за ритуалами чужої культури. А от Емма почувалася тут наче вдома, хоча приміщення було заповнене людьми на вісім десятиліть від неї молодшими. У її поставі не було ні найменшого напруження. Її очі спокійно оглядали все навколо.

Вона запропонувала нам стати до черги за сніданком та сісти потім перекусити.

— «Піти в народ», — сказав я. — Розумно.

— Просто я голодна.

— Гаразд.

Ми стали в чергу і почовгали повз кухарок на роздачі, які на волоссі мали спеціальні сіточки. Вони видали нам таці, на які було покладено гумоподібний омлет, по совочку нарізаної жирної коричневої ковбаси та по пакетику з шоколадним молоком. Емма глянула на цю їжу з деякою огидою, але все ж таки взяла без нарікань. Ми пішли шукати з тацями, де б можна було присісти, і в цей момент мій план просто-поговорити-з-людьми, який бачився розумним у теорії, почав здаватися абсурдним. Що ми повинні були робити — знайомитись із кимось навмання? «Отже, чи не бачили ви останнім часом когось дивного?» Кожен у цьому приміщенні був зайнятий своїми власними справами або розмовляв із іншими такими ж, як він, і всі разом вони давно вже були вузьким колом друзів, де чужинцям навряд чи були раді…

— Привіт, можна сісти? Я Емма, це Джейкоб.

Це Емма зупинилася біля одного зі столів. На нас ізнизу вгору подивилися чотири вражених німотою облич. То були одна білявка, у котрої на таці було тільки яблуко, одна дівчина з рожевим волоссям, яке вибивалось у неї з-під шапочки, та два спортивного вигляду хлопці в бейсбольних кепках і з переповненими тацями.

Рожевоволоска здвигнула плечима та відповіла:

— Звісно.

— Карен, — пошепки представилася дівчина з яблуком, а потім посунулася, щоб я міг сісти.

Ми поставили наші таці та всілися. Троє з них дивились на нас, як на щось дуже дивне, але Емма, здавалось, навіть не помітила цього. Вона просто пішла напролом.

— Ми тут новенькі і чули, що в цій школі сталось щось, типу, дивне.

Вона сказала це майже по-американськи, але не зовсім — і