Сніжний Василіск - Кохана плоть, Сніжний Василіск

Уся робота на станції зупинилася. Співробітники повільно божеволіють, рахуючи дні до кінця бурі, до кінця зміни, до хоч якогось дня, коли буде можливість забратися звідси. Посміхаються, перетинаючись один з одним на кухні або у вітальні, але по очах видно, що кожен всіх інших підозрює. Хтось напивається до непритомності, і тільки концентрація спирту в крові рятує бідолах від долі вечері. Хтось жменями ковтає заспокійливі, хтось просто безконтрольно заїдає стрес, після чого на кухні не уникнути сварок, що через це нам усім погрожує голодна смерть, якщо буря затягнеться. Я намагаюся продовжувати дослідження, щоб хоч чимось відволікти себе. Аллен зовсім забив на спроби залишатись непоміченим, волочиться за мною до лабораторії, відмахуючись, що якщо його хто і побачить, подумає, що здалося, а якщо почне панікувати — він його просто вб'є. М'яко кажучи, я не погоджуюся з таким вирішенням проблеми, але суперечити йому — даремно витрачати слова. Він все одно не слухає та робить по-своєму. Заважає мені працювати. Кусається і розпускає щупальця, поки я горблюсь над мікроскопом, що викликає в мене легку паніку. І так уже вся шкіра в опіках від його дотику. Вони не болять, крім червоних візерунків ніяк себе не проявляють, але я воліла б, щоб вони просто зникли.

Згодом почав вимагати більше уваги. Більше контакту, під будь-яким приводом.

- Я не розумію, що таке "кохання" чи "прив'язаність", - видихає він мені в губи, пальцями зарившись у моє розпущене волосся, - але мені подобається, що я відчуваю, коли торкаюся тебе. Чим більше, тим приємніше. З усіх відчуттів людського тіла, це — найп'янкіше.