Сніжний Василіск - Кохана плоть, Сніжний Василіск

4. Паразит

Увесь день стирчу в лабораторії, аби не повертатись до кімнати. Спати йду до своєї. Не можу його бачити. Те, на що він перетворився. Це якийсь жах насправжки. Краще б він просто помер. Як його вбити? В голову? Я мушу спробувати. Може, мозок — його слабке місце?

Ніяк не можу змити з себе це відчуття дотику закривавлених щупалець. Тру шкіру мочалкою до почервоніння, але воно не проходить. Наче вони досі там. Вони залишили легкі опіки подекуди, доводиться мазати їх маззю. Чортове чудовисько. Чому воно мало скористатися саме цим тілом?

Вночі повертаюся до своєї кімнати, замикаюся зсередини. Стук у двері, не відповідаю. Може, подумає, що я сплю, і піде геть? Виламує двері плечем і все одно заходить.

- Скучила? - Забирається під ковдру, притискається до мене, ігноруючи мої спроби відсторонитися. - Ну що ти так? Це ж твоє улюблене тіло. На мені немає жодного бруду чи крові. Тільки з душу, навіть волосся ще не висохло. Чого ти морщишся?

- Що тобі від мене треба? Навіщо ти прийшов?

- Спати в обіймах тепліше, хіба ні?

- Я тобі не довіряю. Я не спатиму з тобою в одному ліжку.

- Але ти це вже робила. Забула? Невже забула? Коли я вперше прийшов до тебе після повернення з мертвих. - Проходиться пальцями по моєму боку, вздовж стегна, закидає ногу собі на стегно, не відпускає, тримає міцно. - Я тебе не з'їв. Не завдав жодної шкоди. І зараз не збираюся. Ми ж заразом, вірно? - Присувається ближче, до горла підступає паніка. - Вірно, Джесс? - Дивлюся у його холодні очі, він дивиться, не мигаючи. Мовчки киваю. Поки я не вигадаю, як його зупинити, доведеться підігравати. - От і розумниця. - Цілує в чоло, я змушую себе перестати упиратися і дозволяю підтягнути себе ближче, втикаюся обличчям в його груди, одна рука опускається на його спину. Теплий. Приємно пахне, це точно парфуми Аллена. Спеціально, щоб привернути до себе, зробити поступливіше?

- Чому я? Чому прийшов до мене і не вбив?

- Все просто. Ти не робила мені боляче, доки намагалася зрозуміти, що я таке. І це тіло все ще реагує на тебе особливою хімією, через яку мені хочеться, щоб саме ти була поряд живою. - Гладить моє волосся та спину. Якщо забути, що цей монстр при мені вбивав і жер людей, як дика тварина, і з його грудей стирчали щупальця — можна уявити, що це все ще Аллен, мій милий світлий промінчик. Сльози навертаються на очі.

- Він досі там? - Питаю тихо. - Аллен? Його свідомість?

- Ні.

- Зрозуміло.

- Він був повністю мертвий, коли я добрався до нього. Я вліз у його мозок, отримав доступ до пам'яті, але тепер у його голові моя свідомість.

- Навіщо ти у нього вліз, взагалі?

- Я хотів жити. Як люди. З руками, ногами, вільно пересуватись, добувати їжу. Я був слабкий, щоб подолати живу людину, але забратися в труп, що не пручається, не стало проблемою.

- То ти, виходить, паразит.

- Вам, людям, обов'язково все і всіх класифікувати?

- Так спокійніше. Коли зовсім не розумієш, з чим маєш справу, неприємно.

- "Паразит" звучить неприємно.

- Тобі б більше сподобався термін "вбивця"? Або "канібал"?

- Люди теж убивці, ви їсте тварин та риб. А канібалом я чисто технічно не є. Адже я не людина. Я зовсім інший вид, байдуже, в якому тілі. Будь-який живий організм із плоті та крові тут — моя здобич.

- Отже, хижак?

- Досить розмов. Тобі час поспати.

- Я хочу відповідей.

- Коли ми звідси виберемося, я тобі все розповім.

Під ранок все ж засинаю в руках Аллена. Точніше, цього чудовиська. Він і справді поводиться досить спокійно поруч зі мною, але я впевнена, що це навмисно. Намагається приспати мою пильність. Працівники станції, що залишились, ввесь час на нервах через регулярно зникаючих людей. Ніхто нічого не розуміє, кожен боїться бути наступним. Впевнена, знай вони правду — були б у ще більшому жаху. Начальство, незважаючи на всі наші рапорти і наростання панічних настроїв, відмовляється завершити експедицію раніше терміну і евакуювати всіх зі станції, заміна ще не готова, і негода не дасть можливості приїхати за нами у найближчі кілька тижнів. Регіон ось-ось накриє снігова буря, ми будемо замкнені всередині, як у консервній банці. Гелікоптер не долетить, пором не допливе. Це звичайна ситуація, не перша снігова буря тут за час експедицій, хоч ця і обіцяє бути найдовшою за два десятиліття. Але раніше серед нас не було вбивці та не зникали люди. Всі один на одного косо дивляться. Замикаються на ніч у себе в кімнатах і не виходять до ранку навіть у вбиральню. Бояться кожного шарудіння. Я розумію їхній страх. Мені із джерелом смертей на цій станції взагалі доводиться ділити ліжко.

Моя теорія про те, що пошкодження мозку його вб'є, провалюється, коли при спробі проткнути йому голову шматком гострої арматури він просто витягає її зі шматками кісток і плоті з голови і знову називає мене "дурненькою". Думала, ось після такого він точно розлютиться і вб'є мене, але він просто повертається до гортання журналів. Під усіма можливими приводами заводжу розмову про те, що якщо він все-таки звідси вибереться, він не може вбивати людей ліворуч і праворуч. Життя безцінне, у людей є сім'ї, майбутнє, позбавляти їх цього через власну забаганку егоїстично і як мінімум негуманно. Він відмахується, говорячи, що люди самі винні, що такі тендітні, їх надто багато і цінності життя він не розуміє, і я явно усе перебільшую.

- Я був живим задовго до того, як нарешті здобув це тіло. У мене не було сім'ї, серця, органів, рахунків у банку та імені, але все одно я був живим. І якби я просто перестав жити — для мене нічого не змінилося б, я навіть нічого не встиг би зрозуміти. Не розумію, чому ви так труситеся над цим своїм коротким тендітним життям, - говорить він із абсолютно незацікавленим обличчям. - Я можу зрозуміти, чому ви ставите своє життя вище за життя інших живих істот — у своєму ареалі проживання ви вершина харчового ланцюжка. Розумніші за ведмедя, хитріші за вовка, гарпун гостріший за зуби акули, а куля швидше за тікаючого кабана. Але чому ви так над своїм життям трясетеся — для мене загадка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍