Сніжний Василіск - Кохана плоть, Сніжний Василіск

- Ігнрід, заспокойся. Я не знаю, куди вони зникли. Я тут ні до чого. Навіщо мені це? Сама подумай, що мені з цього було б?

- Звідки я знаю? Але це точно ти. - Вона хапає пляшку з-під вина, залишену кимось під столом, і відбиває їй дно, спрямовуючи на мене гострим краєм.

- Інгрід, будь ласка, прибери пляшку.

- Ти так вирішила помститися за те, що хтось спер твій піддослідний шматок лайна з акваріума, так? - Підходить ближче, я відступаю.

- Я нікого з тих, хто залишився, у цьому не звинувачувала.

- А може, ти на них якісь свої експерименти ставила? А? Все одно ніхто не розуміє, що ти там копаєшся цілими днями у своїй лабораторії.

- Ти несеш якусь маячню. Ти перехвилювалася.

- Заткнися.

- Заспокойся.

- Вирішила нас усіх по одному прибрати, щоб не заважали твоїм дослідженням?

- Що за маячня, як ти до цього дійшла?

- Урядовий щур! - Вона кидається на мене з розколотою пляшкою, я в паніці перехоплюю її руку і відштовхую від себе, і гострий край встромляється їй у шию. З рани і рота починає хльостати кров, очі широко розплющені, рот відкривається і закривається, випускаючи булькаючі звуки з горла.

- Боже мій, Ігнрід, пробач! Я не хотіла! - Кидаюся затискати руками її горло, але кров не зупинити. Серце колотиться, перед очима починає пливти. Що я наробила, що я наробила! - Ігнрід, я не хотіла. Чесно, я не хотіла! - Вона стікає кров'ю у мене на колінах, червона рідина розпливається по плитці, вбирається в мій одяг, руки трясуться. Пульсу більше немає. Що я наробила... Навіщо вона кинулась на мене із цією йобаною пляшкою? Я просто хотіла відштовхнути її. Я просто хотіла захиститись.

Коли "Аллен" відчиняє двері на мій стукіт, я стою в проході зі скляними очима і вся в крові. Він єдиний, кого я можу попросити про допомогу. Хоч би ніхто нас не побачив. Хоч би ніхто не вийшов у цей час зі своїх кімнат.

Він забирає труп до холодильної камери, я намагаюся відмити кухню від крові, "Аллен" пізніше приходить мені допомогти.

- Я не хотіла. - Мій голос звучить хрипко, коли вичавлюю закривавлену ганчірку в раковину. - Вона була не в адекваті.

- Ти перед собою виправдовуєшся? Бо я тебе не засуджую.

- Напевно, перед собою. - Повертаюся витирати дверцята кухонної шафи. - Я не хотіла вбивати людину. Я не думала, що це буде так… Так…

- Просто? - Я підводжу на нього очі. Він має рацію, і це найжахливіше.

- Так.

- Ти воліла б померти сама?

- Звичайно, ні.

- Вона б зчинила багато галасу. Може, переконала б решту в своїй божевільній теорії.

- Вона просто заплуталась. Була налякана.

- Вони могли б їй повірити. З розпачу. Могли б прийти до тебе з вилами та смолоскипами. Тоді мені довелося б убити їх усіх одразу.

- Вони так чи інакше всі помруть, хіба не так? - Ця думка більше не викликає в мені емоцій. Може, через стрес? - Ти й так збирався їх усіх убити. З'їсти.

- Якщо наше перебування тут затягнеться — так і зроблю.

- Тоді яка різниця. - Протираю підлогу востаннє і викидаю брудно-бордову ганчірку у смітник.

Залишок дня проводжу у своїй лабораторії. Переважно сидячи за столом, закривши обличчя руками. Мені має бути страшно. Мені має бути соромно. Мене має мучити совість, вина, жалість. Я так шалено намагалася довести "Аллену", що не можна вбивати людей, а сама… Нічим не краще. Самозахист, харчування — яка різниця, що на меті? Вбивство є вбивство. Досить собі брехати. Одним більше, одним менше. Такої тривалої бурі не було вже кілька років. Харчування залишилося не так багато. Ми тут і так нікому не потрібні. Покинуті в снігах, в ізоляції, без зв'язку. Кожен божеволіє по-своєму. Рано чи пізно ми, так чи інакше, почали перегризати один одному горлянки.

До кінця наступного тижня нас залишилося четверо — лікар, геолог, я та "Аллен". Я зрідка перетиналася з рештою на кухні, настрої у них були не менш параноїдальні, ніж у Інгрід. Лише питання часу, коли вони почнуть звинувачувати у всьому мене чи один одного. Але перед тим, як це сталося, геолог повісився в туалеті. З людей залишились я та лікар. Посеред нескінченної хуртовини, без зв'язку, він на межі істерики, я однією ногою в апатії. Навіть якщо я скажу йому прямо зараз, яка доля на нього чекає, нічого не зміниться.

- Коли люди закінчаться, ти дійдеш до того, щоб з'їсти і мене? - Питаю "Аллена", сидячи в ліжку, відкинувшись спиною йому на груди. Сміється.

- Я тебе надкусив би з цікавості, яка ти на смак, але з'їсти б не з'їв. Якщо твоє питання полягає в тому, чи я уб'ю тебе, чи ні — я вже казав, що мені принесе більше радості, якщо ти будеш зі мною живою.

- А коли закінчаться запаси в холодильнику?

- Є ціла комора круп та консервів.

- Ти ж таке не їси?

- Можливо, піду уб'ю ведмедя або ще якогось звіра поблизу.

Не знаю, наскільки йому можна вірити, але про всяк випадок ховаю весь залишок м'ясних консервів, щоб потім віддавати потроху "Аллену".

Коли частини тіла лікаря запікаються в духовці, емоцій з цього приводу в мене не більше, ніж при вигляді свинячої рульки. Я задовольняюся рагу з овочів та консервованими персиками. До м'яса апетит зовсім зник.

Коли хуртовина затихає і нарешті з'являється зв'язок, відправляю рапорт, що всю команду, крім мене та "Аллена", втрачено. Що люди не витримали напруги та ізоляції й намагалися вибратися зі станції, і ніхто не повернувся. У відповідь замість очікуваних питань чи жалю приходить "зрозуміло" і попередження, що при посадці у гелікоптер членам експедиції, що вижили, доведеться підписати документи про нерозголошення всього, що тут сталося. Не вперше, мабуть, така ситуація. Що ж. Яка різниця. Я сюди більше повертатися і так не збиралась.

Гелікоптер прибуде завтра. Поки я пакую зразки досліджуваних матеріалів, своїх і чужих, щоб їх робота не пропала даремно, — "Аллен" обирає в інтернеті теплий куточок, де хотів би провести найближчий час. Хоче, щоб будинок стояв на палях прямо у воді, і з вікна гарні заходи сонця. Ніколи б не подумала, що це може стати його критерієм. Сама б не відмовилася погріти кістки на теплому піску. Я вже змирилася, що від "Аллена" я не відкараскаюся. Якщо, звісно, ​​не хочу померти. Але вже якось байдуже. Я звикла до нього. До хижої посмішки на милому обличчі. До обпікаючих щупальців. До його дієти. Мені байдуже, як воно буде далі. Аби забратися з цього снігового полону. Нехай навіть і (з) монстром.

Кінець