Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

її повні губи та високі вилиці, але при цьому й вузький прямий ніс незнайомої їй людини.

А її очі… ох, її очі. Вони були золотаво-карі, від нього. Здавалося, то він дивиться на неї через дитину. Шкіра та волосся немовляти мали дивний пісочний відтінок. Наджіба знала про це явище, характерне лише для насильницьки зачатих дітей. «Про це взагалі говориться у Великій Книзі?» Вона не знала напевне. Вона мало що звідти читала.

Люди з народу нуру мали жовто-брунатну шкіру, вузькі носи, тонкі губи та темне або чорне волосся, що скидалося на гриву добре доглянутого коня. Океке мали темно-брунатну шкіру, широкі ніздрі, повні губи та густе чорне волосся, схоже на овечу шкуру. Ніхто не знав, чому діти-еву завжди виглядають так, а не інакше. Вони не схожі ні на океке, ні на нуру й швидше подібні до пустельних духів. Характерне ластовиння з’явиться на щоках маляти лише за кілька місяців. Наджіба вдивилася в очі своєї дитини. Тоді притиснула губи до вуха немовляти й вимовила його ім’я.

— Оньєсонву, — сказала Наджіба ще раз. Воно було правильне. Їй хотілося крикнути це запитання в небеса: «Хто боїться смерті?» Але, на жаль, Наджіба не мала голосу й могла його лише прошепотіти. «Колись Оньєсонву вимовить своє ім’я правильно», — подумала вона.

Наджіба повільно підійшла до своєї вловної станції та підключила до неї великий бурдюк для води. Ввімкнула прилад. Він видав гучне «вжух» і, як зазвичай, хутко нагнав прохолоди. Оньєсонву різко прокинулась і заплакала. Наджіба всміхнулася. Помивши Оньєсонву, вона помилася сама. Тоді попила й поїла, не без труднощів погодувала Оньєсонву. Дитина не зовсім розуміла, як узяти груди. Настав час іти. Кров, яка лишилася після пологів, привабить диких тварин.

Наджіба місяцями була зосереджена на Оньєсонву й тому була змушена піклуватися про саму себе. Але річ була не тільки в цьому. «Вона сяє, як зірочка. Вона — моя надія», — думала Наджіба, дивлячись на свою дитину. Поза сном Оньєсонву була галасливою і вередливою, але спала так само несамовито, залишаючи Наджібі вдосталь часу на справи та відпочинок. Ці дні були спокійними для матері та доньки.

Коли Оньєсонву захворіла, в неї почався жар, а жодні Наджібині ліки не спрацювали, настав час розшукати цілителя. Оньєсонву було чотири місяці. Вони нещодавно проминули місто океке, що звалося Діліза. Їм довелося повернутися. Так Наджіба вперше за рік з лишком опинилася поруч з іншими людьми. Місцевий ринок стояв на околиці міста. Оньєсонву борсалася й горіла в неї на спині.

— Не турбуйся, — сказала Наджіба, йдучи піщаною дюною.

Наджіба ледве стримувалася, щоб не підскакувати від кожного звуку та кожного випадкового дотику до своєї руки. Коли з нею хтось вітався, вона схиляла голову. Довкола були піраміди з помідорів, бочки з фініками, купи вживаних вловних станцій, пляшки олії для смаження, ящики з цвяхами — предмети зі світу, чужого їй і її доньці. У неї ще були при собі гроші, які вона забрала, йдучи з дому, а тут валюта була така сама. Питати в когось дорогу вона боялася, тож цілителя знайшла аж за годину.

Він був низенький і мав гладеньку шкіру. У його невеличкому шатрі стояли брунатні, чорні, жовті та червоні флакони з рідинами та порошками, різноманітні зв’язані стеблини та кошики листя. Палала одна паличка пахощів, що підсолоджувала повітря. У Наджіби на спині кволо запищала Оньєсонву.

— Добрий день, — сказав цілитель і вклонився Наджібі.

— Моя… дитина хвора, — обережно промовила Наджіба.

Він насупився.

— Будь ласка, голосніше.

Вона погладила себе по горлу. Він кивнув і підійшов ближче.

— Як ви втратили…

— Не для мене, — сказала вона. — Для моєї дитини.

Під пильним поглядом цілителя вона розповила Оньєсонву, міцно тримаючи її на руках. Цілитель позадкував, і Наджіба мало не заридала. Він відреагував на її доньку майже так само, як її чоловік відреагував на неї.

— Вона?..

— Так, — сказала Наджіба.

— Ви кочуєте?

— Так.

— Самі?

Наджіба стиснула губи.

Він глянув їй за спину, а тоді сказав:

— Хутко. Дайте подивлюсь на неї.

Він оглянув Оньєсонву та спитав Наджібу, що вона їла, позаяк ані вона, ані її дитина не були виснажені голодом. Дав їй заткнутий корком флакон із рожевою речовиною.

— Давайте їй по три краплі раз на вісім годин. Вона сильна, але якщо ви не даватимете їй цього, вона помре.

Наджіба витягнула корок і понюхала. Запах був солодкий. Що це було, невідомо, але його було змішано зі свіжою пальмовою смолою. Ліки обійшлися у третину її грошей. Вона дала Оньєсонву три краплі. Мала втягнула рідину і знову заснула.

Решту грошей вона витратила на запаси. Місцевий діалект був інакший, проте вона все ж могла спілкуватися як мовою сіпо, так і мовою океке. Поки вона гарячково скуповувалася, за нею почали стежити. Втекти назад у пустелю, щойно купивши ліки, їй не дала лише рішучість. Дитині були потрібні пляшечки та одяг, а самій Наджібі — компас, мапа і новий ніж для м’яса. Купивши торбинку фініків, вона повернулася й побачила, що навпроти неї стіною стоять люди. Головно чоловіки — трохи старих і трохи молодих. Здебільшого — приблизно однолітки її чоловіка. Ось вона знов і вскочила. Втім, цього разу вона була сама, а чоловіки, що їй загрожували, були океке.

— Що це? — тихо запитала вона, відчуваючи, як у неї на спині вовтузиться Оньєсонву.

— Чия то дитина, матусю? — запитав юнак років вісімнадцяти.

Вона знову відчула, як вовтузиться Оньєсонву, і раптом розлютилася до краю.

— Я тобі не матуся! — огризнулася Наджіба, шкодуючи, що в неї не працює голос.

— Твоя дитина, жінко? — той старий скрипів так, наче десятиліттями не пив холодної води.

— Так, — сказала вона. — Дівчинка моя! І більше нічия.

— Ти що, не можеш говорити? — спитав один чоловік і поглянув на свого сусіда. — Вона ворушить ротом, але без звуку. Її брудний язик забрала Ані.

— Ця дитина — нуру! — сказав хтось.

— Вона моя, — якнайгучніше прошепотіла Наджіба. Її голосові зв’язки натягнулись, і вона відчула смак крові.

— Спить з нуру! Тф-фья! Піди знайди свого чоловіка!

— Рабиня!

— Носійка еву!

Ці люди вважали вбивства океке на Заході радше за вигадку, ніж за факт. Вона пройшла далі, ніж гадала. Ці люди не хотіли знати правди. Тож вони проводжали поглядом матір і дитину, що