Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

— Ідрісе, — ще раз тихо промовила Наджіба.

«Я бачу привида, — подумала вона. — Вітер повіє і звіє його». Його обличчям не текла кров. І він був неушкоджений, хоча коліна його блакитних штанів були вкриті піском, а пахви блакитного кафтана потемніли від поту. Це був він, а не його привид. Наджібі захотілося сказати: «Ані милосердна», — але богиня такою не була. Аж ніяк. Оскільки, хоч Наджібин чоловік і вцілів, Ані вбила Наджібу, але водночас лишила її живою.

Побачивши її, Ідріс радісно скрикнув. Вони кинулися в обійми одне до одного і пробули в них кілька хвилин. Ідріс пах потом, тривогою, страхом і загибеллю. Чим пахла вона сама, було лячно подумати.

— Я — чоловік, але зміг хіба що сховатись, як дитина, — сказав він їй на вухо. Поцілував її в шию. Вона заплющила очі, бажаючи, щоб Ані там-таки забила її на смерть.

— Так було найкраще, — прошепотіла Наджіба.

Тоді він відсторонився від неї, і Наджіба все зрозуміла.

— Дружино, — сказав він, дивлячись на її розірваний одяг. Було видно її лобкове волосся, вкриті синцями стегна, живіт. — Прикрийся! — сказав він і стулив поли її сукні. Його очі зволожилися.

— П-п-прикрийся, о![5] — На його обличчі відобразився ще більший біль, і він узявся за бік. Відступив на крок. Іще раз, примружившись, глянув на Наджібу, а тоді захитав головою, ніби намагаючись щось відігнати. — Ні.

Наджібин чоловік відступав, виставивши руки перед собою, а вона просто стояла.

— Ні, — повторив він. Із його очей лилися сльози, але обличчя стало суворим.

Із застиглим лицем він провів Наджібу поглядом до підпаленого будинку. Всередині Наджіба не стала звертати уваги на жар і звуки будівлі, що тріщала, ляскала й умирала. Вона сумлінно зібрала кілька речей, гроші, які перед цим відкладала, один горщик, їхню вловну станцію, портативну гру, яку багато років тому їй подарувала сестра, фотографію, на якій усміхався її чоловік, і полотняний мішечок солі. Сіль ставала в нагоді під час походів у пустелю. Єдина світлина її покійних батьків, яка в неї була, палала.

Наджіба вже не збиралася жити довго. На свій погляд, вона стала тим алусі, який, за словами її батька, завжди в ній жив, — пустельним духом, який любив відходити кудись далеко. Опинившись у селі, вона відчула надію, що її чоловік живий. Знайшовши його, вона відчула надію, що він буде інакший. Але вона була океке. Нащо їй плекати надії?

Вона могла вижити в пустелі. Цього її навчили щорічні усамітнення з жінками та мандрівки Соляним шляхом разом із батьком і братами. Вона вміла добувати питну воду, витягуючи з неба опади за допомогою вловної станції. Вміла ставити пастки на лисиць і зайців. Уміла знаходити яйця черепах, ящірок і змій. Знала, які кактуси їстівні. А позаяк вона вже була мертва, то не боялася.

Наджіба йшла та йшла, шукаючи, де б його дати своєму тілові померти. «За тиждень», — думала вона, отаборившись. «Завтра», — думала вона, плентаючись далі. Коли вона усвідомила, що вагітна, смерть перестала бути варіантом. Але в душі вона залишалася алусі, керувала своїм тілом і обслуговувала його так, як обходяться з комп’ютером. Вона йшла на схід, подалі від міст нуру, до безплідних земель, де жили вигнанці-океке. Уночі, лігши в наметі, вона чула ззовні голоси жінок нуру, їхні сміх та співи. Вона беззвучно кричала їм у відповідь — мовляв, хай прийдуть і доб’ють її, якщо можуть.

— Я повідриваю вам груди! — казала вона. — Я питиму вашу кров, і вона живитиме ту, що зростає в мені!

Уві сні вона часто бачила, як поруч стоїть її чоловік Ідріс, збентежений і сумний. Ідріс щиро кохав її два роки. Вона прокидалася і згадувала, яким він був раніше, дивлячись на його світлину. За якийсь час це перестало допомагати.

Наджіба місяцями перебувала у невизначеному стані, а тим часом її живіт ріс і день пологів наближався. Не маючи чим зайнятися, вона сиділа та вдивлялася в порожнечу перед собою. Інколи грала у свою портативну гру «Похмурі тіні», знов і знов перемагаючи в ній і щоразу здобуваючи вищий результат. Інколи вона розмовляла з дитиною в собі.

— Людський світ жорстокий, — казала Наджіба. — А пустеля прекрасна. Тут можуть спокійно жити алусі, ммуо, всі духи. Коли ти прийдеш, тобі тут теж дуже сподобається.

Вона кочувала — подорожувала у прохолодний час доби, уникаючи міст і сіл. Десь на четвертому місяці її вжалив за п’яту скорпіон. У неї болісно розпухла стопа, і довелося відлежати два дні. Але зрештою вона встала та пішла далі.

Коли у неї нарешті почалися пологи, Наджіба була змушена визнати: те, що вона казала собі всі ці місяці, не було правдою. Вона була не алусі, що скоро народить дитину-алусі. Вона була самотньою жінкою в пустелі. Вона лежала налякана у своєму наметі на тонкому килимку, вдягнена у зношену в пустелі нічну сорочку — єдиний предмет її одягу, у який влізало, розпухаючи, її тіло.

Тіло, яке вона нарешті визнала своїм, снувало план проти неї. Шалено стискаючись і розтягуючись, воно неначе билося з невидимим чудовиськом. Вона лаялася, кричала й напружувалася. «Якщо я помру тут, дитина помре самотою, — у відчаї думала вона. — Жодна дитина не заслуговує на самотню смерть». Вона трималася. Вона зосередилася.

За годину жахливих переймів її алусі нарешті заступив її. Вона розслабилася, дала йому дорогу й почала стежити, дозволивши своєму тілу робити те, для чого воно було створене. За кілька годин з’явилася дитина. Наджіба могла заприсягтися, що дитина заверещала, ще навіть не вийшовши. Така сердита. Щойно дитина народилася, Наджіба зрозуміла, що вона не любитиме несподіванок і буде нетерплячою. Вона перерізала пуповину, зав’язала пуп і притиснула до грудей дитину. Дівчинку.

Колишучи її, Наджіба з жахом дивилася, як сама невпинно стікає кров’ю. Їй у голову постійно лізли Óбрази: вона лежить у піску, а з неї витікає сім’я. Тепер, знову ставши людиною, вона втратила невразливість до цих спогадів. Вона зусиллям волі прогнала їх і зосередилася на сердитій дитині в себе на руках.

Годину по тому, коли вона сиділа і кволо роздумувала, чи помре, спливши кров’ю, потік крові сповільнився, а потім зупинився. Вона заснула, тримаючи дитину. Прокинувшись, спромоглася встати. Здавалося, її нутрощі ладні були випасти із міжніжжя, але стояти вона могла. Наджіба придивилася до своєї дитини. Дівчинка мала