Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

ходили ринком; при цьому зупинялися й говорили з друзями, промовляючи огидні слова, що ставали раз по раз огидніші. Вони дедалі більше сердилися й збуджувалися. Врешті-решт вони заговорили до Наджіби та її дитини-еву. Осміліли, сповнилися пихи. І нарешті атакували.

Коли в Наджібині груди влучив перший камінь, вона була надто вражена, щоб побігти. Було боляче. Це було не попередження. Коли другий камінь влучив їй у стегно, вона згадала, як помирала рік тому. Тоді її било не каміння, а чоловіче тіло. Коли їй у щоку влучив третій камінь, вона зрозуміла: якщо не побіжить, її донька загине.

Вона побігла так, як мала побігти того дня, коли атакували нуру. Каміння влучало їй у лопатки, шию та ноги. Вона чула, як репетує і плаче Оньєсонву. Вона бігла, доки не вирвалася з ринку в безпечну пустелю. Сповільнилася, лише видершись на третю дюну. Вони, мабуть, гадали, що погнали її вмирати. Неначе жінка з дитиною не здатна вижити сама в пустелі.

Відійшовши на безпечну відстань від Ділізи, Наджіба розповила Оньєсонву. Охнула і схлипнула. Просто над бровою, там, куди влучив один камінь, у дитини точилася кров. Мала кволо потерла собі личко, розмазуючи червоне. Наджіба притримала її крихітні ручки, але Оньєсонву й далі борсалася. Рана була неглибока. Тієї ночі, хоч Оньєсонву і спала добре — ліки здолали її жар, — Наджіба без упину плакала.

Шість років вона ростила Оньєсонву сама в пустелі. Оньєсонву виросла, ставши сильною жвавою дитиною. Вона обожнювала пісок, вітри та пустельних тварин. Наджіба, хоч і могла лише шепотіти, завжди сміялася та всміхалася, коли Оньєсонву кричала. Коли Оньєсонву викрикувала слова, яких її навчила мати, Наджіба цілувала та обіймала її. Так Оньєсонву навчилася користуватися своїм голосом, не почувши жодного чужого.

А голос в Оньєсонву був чудовий. Вона навчилася співати, слухаючи вітер. Вона часто стояла перед відкритими просторами й співала їм. Часом, співаючи ввечері, вона приваблювала здалеку сов. Вони сідали в піску і слухали. Завдяки цьому Наджіба вперше запідозрила, що її донька — не просто еву, а дуже особлива, незвичайна.

Того, шостого, року Наджіба усвідомила: її доньці потрібні інші люди. У глибині душі Наджіба розуміла, що її дитина може стати тим, ким стане, лише в цивілізованому середовищі. І тому вона повела доньку туди за допомогою своєї мапи, компаса та зірок. Яке місце могло видатися їй перспективнішим для її пісочної доньки, ніж Джвагір, тобто «Оселя Золотої Пані»?

За джвагірською легендою, сімсот років тому на світі жила велетенська жінка океке, вся із золота. Батько відвів її до відгодовувальної хатини, і за кілька тижнів вона вийшла звідти гладка і красива.

Вона вийшла заміж за юного багатія, і молодята вирішили переїхати до великого міста. Однак дорогою пані стомилася через свою величезну вагу (була ж бо дуже гладка і із золота), так стомилася, що їй довелося прилягти.

Золота Пані не змогла підвестися, тож парі довелось там оселитися. Тому землю, яку вона вирівняла своєю вагою, назвали Джвагіром, а тамтешні мешканці стали процвітати. Місто колись давно побудували одні з перших океке, що втекли із Заходу. Ніде правди діти, предки джвагірців були непростого роду.

Наджіба молилася, щоб у неї ніколи не виникло потреби розповісти своїй дивній доньці історію її зачаття. Але при цьому Наджіба була реалістка. Життя непросте.

Після того, як мати розповіла мені цю історію, я була ладна когось убити.

— Вибач, — сказала мати. — Ти дуже юна. Та я пообіцяла собі: щойно з тобою почне щось коїтись, я розповім тобі це. Знання може стати тобі у пригоді. Те, що трапилося з тобою сьогодні… на тому дереві… гадаю, це лише початок.

Я трусилася та обливалася потом. Заговорила — і відчула біль у горлі.

— Я… Я пам’ятаю той, перший день, — сказала я й витерла з лоба піт. — Ти обрала те місце на ринку, щоби продавати кактусові десерти. — Я затнулася й насупилася: до мене прийшли спогади. — А той хліботорговець змусив нас піти деінде. Він накричав на тебе. А на мене дивився так, ніби…

Я торкнулася крихітного шрамика в себе на лобі й натиснула на нього. «Я спалю свій примірник Великої Книги, — подумала я. — Це все через неї». Мені захотілося впасти на коліна й заблагати Ані спалити Захід дощенту.

Я знала дещицю про секс. Навіть відчувала до нього певну цікавість… ну, мабуть, радше підозру, ніж цікавість. Але я не знала про це — про секс як насильство, насильство, що породжує дітей… що породило мене, що сталося з моєю матір’ю. Я придушила в собі сильне бажання виблювати, а потім — сильне бажання роздерти собі шкіру. Мені хотілось обняти матір, але водночас не хотілося її торкатися. Я ж отрута. Я не маю права. Я була зовсім не готова осягнути, що той… чоловік, той монстр, зробив з нею. Мені ж було одинадцять років.

Чоловік на фотографії, єдиний чоловік, якого я взагалі бачила перші шість років свого життя, не був моїм батьком. Він навіть хорошою людиною не був. «Зрадливий покидьок, — подумала я, відчуваючи, як мені щипає очі від сліз. — Як знайду тебе, відріжу тобі пеніс». Подумавши, що з чоловіком, який зґвалтував мою матір, я хочу вчинити ще гірше, я здригнулася.

До цієї миті я гадала, що я — ноа. У ноа обоє батьків — океке, але вони пісочного кольору. Я не зважала на те, що не маю звичних для них червоних очей і чутливості до сонячного світла. І на те, що, як не зважати на колір шкіри, ноа, по суті, були схожі на океке. Я не зважала на те, що інші ноа без перешкод заводили дружбу з «нормальними на вигляд» дітьми. Вони не були такими ізгоями, як я. А ще ноа дивилися на мене з таким самим страхом і відразою, як смаглявіші океке. Навіть для них я була інша. Чому моя мати не спалила ту світлину свого чоловіка Ідріса? Він зрадив її, захищаючи свою дурнувату честь. Вона сказала мені, що він помер… він мав померти — бути ВБИТИМ — жорстоко!

— А тато знає? — мені був огидний звук власного голосу.

«Чий голос вона чує, — замислилася я, — коли я співаю?» Мій біологічний батько теж умів солодко співати.

— Так.

«Тато знав, відколи мене побачив, — усвідомила я. — Це знали всі, крім мене».

— Еву, — повільно вимовила я. — То ось