Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

           -Значить і кохаєте Ви сильніше? -не знаю чому, але запитала я.

           -Так, сильніше. Але і сум, відчай страх і злоба теж сильніша. - я трохи відсахнувся від нього. Але не через те що злякалася, ні. Просто захотілося подивитися в його очі.

          -Але ти не бійся мене. Я ніколи в своєму житті, тобі нічого поганого не зроблю. -сказав хлопець і ніжно провів долонею по щоці. З такою ласкою, турботою. - А ще ми довго живемо. - вже з посмішкою, продовжив далі. -Нам вже час повертатися. Засиділися ми з тобою, ще подумають, що ми закохана парочка. -встав хлопець і зібрався йти, але я схватила його за руку. Він оглянувся, з якоюсь надією. 
           -Зачекай! - встала я -Що ти знаєш про мене?

          -Що ти добра, гарна, а ще навіжена на всю голову, і напевне не цінуєш своє життя. 
           -Ні, що ти знаєш про магів.

           -Якщо чесно, я нічого сильно не знаю. Ходімо до міста. -і вказав напрямок рукою. -Знаю що колись було декілька сімей магів, вони були вбиті на війні. Один залишився служити при Навіру, а два при Людомиру. Один із них, Онуфрій, сильний маг, але якийсь він, ніби слизняк, слизький тип. Інший, не знаю його імені наполовину маг. Взагалі таланти магів різнилися, одні спілкувалися з рослинами та тваринами, інші могли викликати дощ та ураган, ще одні - цілителі, інші - захисники, бували маги, які розказували майбутнє, а деякі,   їх було за ввесь час двоє, це маги яким підкорялося все. Вони були універсальні. Це все що я знаю. Вибач. -і співчутливо, з якимсь докором до себе, глянув на мене, всього на секунду і відвів погляд. Не знаю чому, але мені захотілося обійняти Аркеля, що я і зробила. Від несподіванки хлопець аж завмер. 
             -Дякую. -прошепотіла я. -Ти розкрив мені очі, на світ в якому я живу. Тепер мені не страшно.

            -Насправді тут є багато чого і кого варто боятися. Але я зроблю все, що буде в моїх силах, щоб захистити тебе. -і взаємно обійняв мене. 

             Так ми і стояли обійнявшись на краю лісу. Мені було добре. Я посміхалася і відчувала, що посміхається і він. Я вірила йому. Поки що одному єдиному в своєму житті чоловікові, якому я вірила. 
            -Кхе-кхе. -почулося звідкись зі сторони. Ми втупилися в ту сторону. Там стояв хлопець, років вісімнадцяти. Чорнявий, смуглий, зеленоокий, невисокого зросту. 
             -Тебе Маркіян кликав, пора виходити на полювання. Як би я знав, що у Вас тут свіданка, то не потривожив би. - засміявся.

              -Іди вже звідси, бо щас дам тобі. - сказав Аркель.     
             Хлопчина показав язика, а Аркель погнався за ним. І я пішла за ними. Роздумуючи, як швидко змінилося моє життя. Я потрапила не зрозуміло куди, стала магом, живу в малознайомих людей, але відчуваю себе вдома. Саме тут. Адже раніше, мені завжди здавалося, що я чужа. Так підійшовши до хати, я знайшла Овкиню і попросила дати роботу. Потрібно було відпрацьовувати їжу яку їм. 
             Так і пройшов майже тиждень. Я допомагала Овкині по господарству. Іноді ми ходили прогулюючись з Аркелем гуляти. Він розповідав мені смішні історії з дитинства, я теж , що могла розповісти, щоб не виказати себе. Мене Овкиня вчила готувати, і їй це не вдавалося. Ну не люблю я готувати. Не люблю, не вмію і що брехати собі і не хочу вчитися. В общому, проходили звичайні тихі дні, чому я дуже рада була. Ввечері всі чоловіки ходили на полювання і дякувати все вишньому, більше без пригод. Але мене все не покидало питання, як навчитися магії, щоб нікому не нашкодити? Якщо чесно, я боялася себе і емоцій. Я не знала на що я здатна, особливо в пориві злості. Тому я в основному сиділа вдома, зрідка прогулюючись. Я все питала, які почуття  мене викликає Аркель. Те що я відношусь до нього не як до знайомого чи друга, це однозначно. І в цьому мені допоміг розібратися один випадок. 

               Ми як завжди прогулювалися в лісі, посеред велетенських дерев, схожих на дуб. Розмовляли про все і ні про що. Аж тут хлопець зупинився. 

              -Чекай, -сказав, і поліз до мого волосся. Дістав звідти гілочку, посміхнувся. 
              Він стояв навпроти мене. Дивився в очі. І не спішив відходити. В мене в середині все зжалося, я почала здогадуватися, що зараз трапиться. Тихенько нагинаючись, приближався до моїх вуст. Його запах зачаровував, він був ніби то вишня з корицею, солодкувато кислий. І тут коли наші губи майже доторкнулися, я відвернулася . Не змогла. Я зрозуміла, нема в мене почуттів закоханості. Я його люблю, як брата. Старшого брата, якого в мене ніколи не було але так хотілося. Я відчувала , що Аркель розчарований. 
             -Вибач, я думав, що між нами щось є. -все ще нависаючи сказав він.

            -Я люблю тебе, але як брата, вибач. Я не створена бути дружиною, або коханою. - я знала, що мої слова ранять його, але це була правда. І нічого зробити я з собою не могла. 
            -Я завтра ж вирушу в дорогу далі, щоб не мусолити тобі. 
            -Ні, брат отже брат. Забули, сестричко. Пішли, там мама вже обід приготувала. 

            І ми побриндали назад. Більше такого не повторювалося але відносини стали більш натягнуті і я не звинувачувала Аркеля. Хоча і було сумно по тому спілкуванню, що у нас було. 
             -У Вас щось сталося? -запитала Овкиня. 
             -Ні, все добре, трішки посварилися. -відповіла я.

             Незабаром сталося ще дещо, що потім переверне все моє життя з ніг на голову.