Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

        Так пройшло ще декілька днів. З Аркелем ми спілкувалися тільки: Привіт, бувай. Все. І мені було від цього погано. Адже він був єдиною людиною, якій я могла довіряти. Кішки не те що шкрябали в середині, вони вже там здерли все живе. Я розумію, що йому ще тяжче, але я більше так не можу. 
          Одного дня, неподалік, проїжджав король зі своїм екіпажем. І Вирішив зупинитися в нашому місті. Я думала він старий, аж ні, це був високий, шорокоплечий шатен, з широкими плечами. Очі були кольору міцної кави. Одягнений був у чорні шкіряні штани, які обтягували ноги, напевно щоб краще верхи на коні їхати. А зверху біла рубашка, верхні два ґудзика були не застебнуті. Волосся зачесане назад і завʼязане. Дивилася і дивилася б на нього. Біля нього йшов який старий дядько, а з іншого боку молода дівчина, білявка, з зеленими очима, пишними грудьми. Вся така із себе царівна. Хоча може то царівна і є , звідкиля ж мені знати. 
         Король почав говорити зі старостою міста, а я пішла подивитися на коней. Бачила їх тільки раз і то в дитинстві. Бабуся на пушечний вистріл мене до них не підпускала. Боялася , що вони мене покалічать. А для мене - це дивовижні істоти. З їхнею грацією, стійкістю, а як у них переказуються мʼязи, коли вони біжать. Я взяла декілька фруктів , схожих на наші яблука і пішла до привʼязаних коней. Я підходила обережно. Мені найбільше сподобався чорний, з невеликою білою плямою на лопатці. Грива в цього коня була заплетена в маленькі косички. Я підійшла спереду і простягла фрукт. Але кінь не взяв його. Тільки фиркнув.  

          -На, візьми, будь ласка. Я тебе не скривджу. Я люблю тварин, особливо коників. -і тварина ніби почула, підійшовши взяв фрукт і зʼїв, гарно пережовуючи.  

         Потім простягла руку, долонею вперед і завмерла. Раптом вкусить. Хочу погладити і боюся, і від страху заплющила очі. Будь що буде. А потім відчула шорстку морду коня. Коли відкрила очі, то побачила, що кінь вткнув морду мені в долоню , ніби чекаючи, що ж буде далі. Вуха були на сторожі. Почухавши носик, я потягнулась до вилиць, потім біля вух, під мордою. Кінь видно було насторожений, але дозволяв, і йому подобалося, потім він аж очі закрив.

        -У вас у місті король, Ви міледі з конем стоїте. Там Ваші коліжанки вже всі принади показують, аби король тільки їх помітив. -сказав хтось позаду. Але мені так сподобалося роздивлятися коня,  що я боялася його сполохати. Тому відповіла не розвертаючись.

        -Чоловіків я бачу постійно. Заміж не збираюся, тим паче за короля. А от коней, особливо таких прекрасних, я бачу вдруге. Це спілкування мені цікавіше і важливіше. Вони щирі. А люди часто одягають маски і притвоються тим, ким не є насправді. І чим вищий чин, тим більше масок. Так багато, що ці люди навіть гублять себе. І це вкрай печально. - відповіла я, продовжуючи чухати мордочку цього прекрасного створіння.

        -Цікаво, Темінь нікого не підпускає до себе. Тільки господаря і конюха, і то іноді його кусає. А тут чужа людина. Браво.

       -Вона відчуває доброту та щирість. Вона знає, що я її не ображу. - сказала я і обернулася і обімліла. 
       Переді мною, точніше позаду мене стояв сам король. А я тут таке розповідаю. Це ж ще напевно в реверансі потрібно присісти,  а я не вмію. 

        -Міледі, чому Ви засоромилися. Мені більше подобалося, коли Ви стояли спиною до мене і відчували себе вільно у своїх висказуваннях. 

        А я ж то не знаю, можливо за такі слова до короля взагалі голову відрубують. Стою як вкопана дура. От чому мене на пригоди тягне?. Ще і язик за зубами не тримається.

        -Цей кінь Ваш? - тільки і змогла я сказати. 
        -Так. Це мій друг, який ще не разу не кинув мене в біді. 
        -І багато таких випадків було?

        -У нас вісімдесят два роки йшла війна, як Ви думаєте, багато було випадків? -я тільки знизила плечима.

        -Багато, міледі. Я не пас задніх. 
        -Маша, просто Маша. Але ж судячи з Вашого віку, всю війну Ви не застали! - йому дійсно максимум тридцять пʼять, не більше.

       -Машо, Ви знаєте хто я? -у відповідь махнула.

      -Так, Ви король. -король засміявся, а я відчула себе блондинкою. 
       -Я пережив всю війну, Машо. І правив задовго до того. В драконів роки життя ідуть трішки по іншому, ніж у звичайних людей. Дивно, що Ви цього не знаєте?. 
       -Я жила з бабусею і була відлюдинкою, тому багато чого не знаю. Вибачте, мілорде. Але мені потрібно йти, допомагати по господарству. 

         Та що зі мною знову? Чоловіки тут, якось дивно на мене впливають. А можливо це через те, що в мене давно нікого не було? Ой не знаю не знаю, так тяжко жити стало. Я стала допомагати Овкині. Нарізала овочі, хоча б це я навчилася робити. Мозок відключився, думок взагалі не було . Тут чую за спиною.

          -Доброго дня, міледі. 
          Та щоб тобі! От чому Він підкрадається ззаду?! А те що то був король, я впевнена була на всі сто. В нього особливий голос, владний, жорсткий але не жорстокий. Я повернулася і не втримала знову язик за зубами.

         -Та бачилися ж вже, мілорде. -сказала я.

         Овкиня серйозно на мене зиркнула. Напевне з такою інтонацією, ще ніхто не розмовляв з королем. А що я? Ну правда ж, бачилися.

         -Я хотів би попередити, що цієї ночі буду ночувати в Вашому будинку. 
         -Ой, це велика честь для нас. -заметушилася Овкиня. -Але у нас скромне житло. Чи буде Вам комфортно. 
Ну от чого його ото бігати. Ну хіба він сліпий. Чи не такий якийсь? Дві руки, дві ноги. Ну і що що король, поспить як всі, не помре. Пирснула я і почала далі кришити. 
        -А прислужуватимете мені Ви, Машо! -сказав король, а потім нагнувся і прошепотів на вухо. -Я нікому не дозволяю так зі мною розмовляти і кидати такі погляди. Те що Ви в цілості і спокійно кришите, це мій Вам подарунок. Але більше поблажок не буде! - договоривши, він розвернувся і пішов звідси. 
          Ні, ну от нормальний? Нехай тобі твоя блонда присуджує, піжон! - промелькнуло в голові. Так, Машо, і що це було? Укол ревності? Не дочекається! Цікаво, що він хоче щоб я робила? Віялом махала, чи казки на ніч читала? Поки роздумувала, порізала палець. І все через цього індика. Не дозволить Він розмовляти, мг. Я така яка є. І ти мене не зміниш! На таких думках я побрела до хати, щоб чимось заматати палець.