Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

    Любомир скинув з себе руку Мілани, що оповила його, мов в’юнка ліана. Набридла. Горнеться в надії прилипнути до нього назавжди. А йому байдуже. Якби не бездоганний секс, то б послав давно до бісової матері. Вміла задовольнити його сексуальні потреби, не проти будь-яких експериментів в ліжку.

– Котику, полеж ще хвильку. – нявкнула, потягуючись на атласних простирадлах. 

– Скільки разів казати, не називати мене котиком? Одягайся. Мені на роботу скоро. – кинув в обличчя сукню, аби поквапилась.

– Чому я не можу залишитись в тебе до вечора? Ще надто рано.

– Тому, що, це мій дім. І правила в ньому встановлюю також я. 

– Ніякий ти не Мир, ти лютий. – схопила сукню й одягнула на голе тіло. 

Видна. Особливо деякі місця в які трахав до ранку.

– Ти в нас принцеса. – огризнувся й зникнув за дверима ванної.

Знову нормально не виспався, вже й не пам’ятав, коли востаннє добре спав. Сьогодні потрібно було бути достатньо зібраним. Ще й на будівництві завал. Треба їхати, бо нічого без нього не можуть.

Макар в повній готовності чекав в машині. Цікаво, як там Мала. Мабуть, пронесло, якщо не телефонувала. То й добре. 

На високих підборах в короткій сукні, що при нахилі задиралась до сідниць, першою з пентхауса вийшла Мілана. Всі, як під одну копірку. Ніякої індивідуальності. Для розваги те, що треба, та не для спільного життя. Макар натягнуто всміхнувся та відчинив їй двері автомобіля. Шлейф солодких парфумів потягнувся слідом за дівчиною. 

– І навіщо на себе стільки лити? – шепнув, закочуючи очі.

– Тебе забула запитати.

– Дивлюсь, ви досі симпатизуєте одне одному. Ну. Ну. – промовив Любомир, сідаючи в авто. 

Він зиркнув на годинник і спохмурнів. Ненавидів запізнюватись. 

– Макар, пришвидшся. 

– Намагаюсь. - тиснув щосили на газ, намагаючись оминути затори. – Мілану везти додому?

– Сама добереться. 

Дівчина хотіла заперечити, але Любомир не надав такої можливості.

– На світлофорі вийдеш.

– Але, Мир. Як я доберусь?

– На таксі, люба. Чи я тобі недостатньо заплатив?

Стулила рота, бо знала, що жодні маніпуляції не подіють. З тією сумою, що була в гаманці можна було йти пішки, натираючи ноги до крові.

Висадивши дівчину на першому світлофорі, авто помчало далі. 

– Мир, дозволь відчинити вікно, реально дихати не має чим.

Чоловік зробив жест рукою, бо й справді в салоні бракувало свіжого повітря. Аби не гаяти дорогоцінного часу взявся за папери. Через бісову дівку точно спізниться.

– Сьогодні за планом в нас дві зустрічі в центрі міста, а потім їдемо на будівництво. – звернувся до Макара, не відриваючись від важливих документів. – Доведеться там затриматись на декілька днів.

Макар кивнув, робота є робота. На вихідних добряче відпочив. Та так, що все тіло болить. Пора зав'язувати з гульками, нерозбірливий секс, до добра не доведе. 

***

     Темнота розвіялась. В очах помалу ясніло. Тільки от, головний біль не минав. Мар’яна вже другий день знаходилась у лікарні. При падінні отримала струс мозку й забій правої руки. На щастя, залишилась живою. 

Та чи таке воно вже щастя? 

Лежала на ліжку та весь час вдивлялась у стелю – білосніжну, як її обличчя. Для чого жити? Яка мета усіх її страждань? Вона відвернулась до стіни, не бажаючи нікого бачити. Мама зрадила її, не повіривши про Славка та Любомира. Вона разом з батьком завдала удару, різниця була лиш в тому, що чоловік бив фізично, а матір ударила морально. Синці на тілі зійдуть. Але не зі серця. Ті були несумісні з життям. 

Невдовзі Мар'яну виписали з лікарні. Йти не було куди. Хіба в світи. Переступивши поріг рідної хати відчула сум. Вона знову повернулась в стіни просочені гидливістю. Лайки та ненависті. 

– Повернулась. Сідай їсти. Я щойно на стіл накрила. – промовила Ганна, побачивши на порозі доньку.

– Я не голодна. Піду краще до себе. 

– Батько розсердиться. Мар’яно, ну чого ти гніваєшся? Сама винна. Знаєш же, який він може бути.

– Знаю. – кинула холодно, не сподіваючись почути щось інше. – Я піду, мамо. Голова розболілась. 

До кінця вечора Мар’яна так і не вийшла до батьків. Ганна збиралась занести вечерю їй в кімнату, втім, Василь строго наказав не робити цього.

– Захоче їсти, сама прийде.

Жінка не хотіла скандалу, послухала чоловіка й повернула тарілку на стіл. Їжа не під замком, прийде, візьме коли захоче.

Мар’яні вночі не вдавалось ніяк заснути. Голова розколювалась, аж в очах темніло. Ще й батько матері спати не давав. Не питав. Завжди брав, те, чого хотів. Дівчина спробувала затулити вуха подушкою, але це не допомогло. Хотілось втекти якнайдалі, аби тільки не чути з сусідньої кімнати гучних стогонів. Мар’яна схопила куртку та врешті вибігла у двір. Вона поглянула у небо й видихнула. Стіни рідної хати тисли на неї. Липли брудом. Стискали лещатами.

Десь завив собака, мов відчував лихе. Дівчина ще мить постояла, налаштовуючись на непоправність свого рішення.

Один. Два.

Не озираючись рвонула в бік озера. Волосся липло до обличчя. Шпорталась, падала. Підіймалась і знову бігла.

– Я на місці.

Малою часто сюди приходила з Соломією. Дівчата плели з квітів вінки й потім пускали їх на воду. Згодом батько заборонив сюди приходити, як і спілкуватись з Соломією. Мар’яна опустилась на коліна та занурила руку у воду. Прохолодна.

Зорі разом з місяцем відбивалися у каламутній воді. Ніби заворожена вона вдивлялась у водойму. Щось гукало її. Тягнуло за ноги. Серце від перезбудження калатало. Лише кілька кроків і страждання закінчаться. Тут вона зустріне свій кінець.

Мар’яна усміхнулась своїй долі. Вона ніколи ні на що не скаржилась. Не було кому. Ось і зараз не було нікого поряд, хто б зупинив її. Хто б не дав впасти у вічну безодню. Вона зовсім одна. 

Крок. За ним ще один. І вона у воді по вінця. Не було страху. Не було нічого. Одна лиш темрява, що поглинула село, а через мить життя молодої дівчини.