Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Боїшся повертатись додому?

– Не боюсь. Змирилась.

– Але це жахливо. Мар’яно. Неправильно. Ти не заслуговуєш на таке ставлення. 

– А, що мені робити? Втекти? Тоді він не дасть життя матері. І куди бігти? Окрім мами та нього в мене нікого немає.

– Хочеш, я з ним поговорю? Завалю, як слід. 

Мар’яна усміхнулась. З Макаром почувалась набагато вільнішою, ніж з Любомиром. Той був простим і відкритим. 

– Дякую, але не потрібно. Тільки гірше буде.

Славко, мабуть, вже пустив чутку, що вона лягла під багатенького дядечка, котрий побив його.

Макар перш ніж поїхати, нагадав Мар’яні про свій номер телефону, що залишив у її обліковому зошиті. Наказав, аби не вагаючись, телефонувала йому. Відстань з міста сюди, не близька, але це однаково шанс на порятунок. Тепер за неї є кому вступитись. 

Мар’яна увійшла до хати й прикрила носа. Повсюди чувся запах тютюну та горілки. З цим поєднанням “ароматів” вона жила усе своє дитинство. Дотепер. Сьогодні їй здалось, що від неї також тхне. Просочилось не тільки волосся, одяг, але й шкіра. Варто було один раз потрапити у краще місце, аби збагнути, наскільки вона нікчемно живе. Хіба в будинку повинно пахнути брудом і бідністю? В помешканні Мира пахло цитрусами. Затишком.

Тиша в будинку не заспокоювала, а відсутність мами лякала. На полегшення Мар’яни через хвилину жінка з відром молока увійшла до хати.

– Мамо, слава Богу. – боялась, що батько через її зникнення усю свою злість вимістив на жінці. Обійняла матір, але та байдуже пройшла повз.

– Де ти була, Мар’яно? Тут таке було. Навіть не знаю чим тепер все закінчиться. Батько обіцяв тобі руки, ноги переламати, щоб не втікала. А мене змусить дивитись.

– Мене Славко, ледь не зґвалтував. – образа душила, хто, як не мати рідна пожаліє.

– Навіщо, ти обманюєш? Він нам все розповів. 

Мить розчарування наздогнала дівчину. На що надіялась? На що сподівалась? 

– І, що ж розповів? 

– Що ти сама приперлась в клуб. А ще, що ти спиш з Любомиром Войтенком. 

– І ти повірила. Нехай батько, але ж ти. Мамо?!

– Тоді, де ти була?

 Знала, як звучатиме правда, але брехати не стала.

– В нього була. Але між нами нічого не було й бути не може. 

Жінка зі сумом в очах поглянула на доньку. Не повірила. Стала на бік чоловіка. 

– Батько прийде, нехай розбирається. – махнула байдуже рукою. Зціджене молоко було важливіше за порозуміння з донькою.

На покарання довго не довелось чекати. Цього разу не боялась батькового повернення. На щастя чоловік прийшов швидше ніж мав. Воно й на краще, чого розтягувати “задоволення”, адже немає нічого гіршого, ніж чекати на власну розправу. Чоловік був тверезий, проте дивився на неї з тією ж самою ненавистю, що завжди. Від нього віяло незбагненною люттю. В цю мить дівчина повірила, що він справді здатний убити.

– Де ти тинялась цілу ніч? - мов на суді, почався допит.

Мар’яна розповіла, як все було насправді. І про Славка, і про Любомира. Не мала, що приховувати. Василь закурив, випустивши за мить цівку білого диму. 

– І ти думаєш, я в це повірю?

– Як хочеш. Я розповіла правду.

Чоловік вискалив зуби, в спробі усміхнутись. Мар’яна намагалась не виказувати перед батьком свого страху, а той тільки посилювався.

За жодних обставин не показуй, що боїшся. Хижак живеться твоїм страхом. Нападає і врешті шматує.

Повторювала в умі слова Мира.

 Погасивши недопалок в попільничку Василь підвівся з крісла.

– Хвойда, ти, Мар’яно. Це, мабуть, ваше з мамкою – сімейне.

Дівчина не встигла запитати, що батько мав на увазі, коли раптом у вухах задзвеніло, а перед очима з’явилась темрява. 

Впадеш, тобі кінець.

Пізно. Впала, не в змозі підвестись. Порожнеча поглинула свідомість, а біль – тіло.