Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

Розділ 4

    Мар’яна розплющила очі, не відразу згадавши, де вона знаходиться. Любомир напоїв її чаєм і вклав до ліжка. Широкого. Просторого. З білосніжним покривалом і м’якими подушками. Незчулась, як провалилась у сон. Кольоровий. Добрий. Але й тут не склалось. Темна тінь, що здійнялась над нею уві сні пробудила дівчину.

Вона загорнулась у махровий халат, що пахнув свіжістю квітів і вийшла з кімнати. В квартирі горіло нічне світло, що дозволило не зачепити в темряві якусь з ваз, які стояли на тумбах й підлозі. Мар’яна навшпиньках ступала мармуровою плиткою. Здивувалась, бо на дотик підлога була теплою й приємною.

– Заблукала? – холодний голос Любомира налякав дівчину. Та сіпнулась від неочікуваності й притиснулась до стіни.

Чоловік сидів на дивані та пив чай.

– Не стій. Сідай.

Мар’яна поглянула куди могла б сісти. Диван був завалений різними робочими паперами, та й не хотіла вона сидіти поруч чоловіка, який одним поглядом спопеляв. Який міг змусити замовкнути. Зникнути з лиця землі.

Обрала крісло, що стояло навпроти.

– Не спиться на новому місці? 

Мугикнула.

– Нічого дивного. Забагато емоцій.

Чоловік обвів поглядом гостю. Зовсім юна. Вразлива. Такою маніпулювати напрочуд легко. Сором’язлива. Он, як очі ховає. Кутається в халат. Думає він захищає її від уяви. 

Пишногруда. Апетитна. Запах незайманого тіла чутно аж сюди. 

Мар’яна знітилась під пильним поглядом чоловіка. Підігнула ноги, натягнула халат, що, наче навмисне задерся.

Встигнув помітити на нозі синець, що був завбільшки з долоню. Кров забурлила. Не від жалю. Від обурення.

– Мені не шкода тебе. Ти сама винна, якщо дозволяєш з собою так поводитись.

– То чому ви захистили мене перед Славком?

– Не люблю несправедливості й коли чоловік підіймає на жінку руку. Неприпустимо. Ницо. – стиснув щелепу, аж жовна випнулись.

Мар’яна почувалась незатишно. Попри вогонь в каміні, відчувала холод, який пробирав до самих кісток. 

– Хочеш перший урок? За жодних обставин не показуй, що боїшся. Хижак живеться твоїм страхом. Нападає і врешті шматує. – Любомир відставив чашку випитого чаю і підвівся з дивану. Граційно, мов лев, йшов вітальнею. Мар’яна втиснулась у крісло, коли чоловік опинився від неї зовсім близько.  

– Поглянь на мене. – задер догори її підборіддя, аби дивилась. Не відводила погляду. 

Від дорогого запаху парфум, що зазвичай носив, в дівчини запаморочилось в голові. Сміливий доторк його рук викликав тремтіння в струнких ногах, коли та підвелась. 

Тільки б не впасти.

– Впадеш, тобі кінець. – прошепотів на вухо, підслухавши думки. 

Мар’яні здавалось, вона дихає через раз. Що відбувається? Чому її тіло так гостро реагує на цього чоловіка? 

– Я бачу страх в твоїх очах. Ти боїшся мене. – очі бідолашного мишеня бігали в пошуку нірки в яку б заховалась і не вилазила до зникнення лева. – І правильно. Нікому не варто довіряти. Тоді зазнаєш менше розчарувань.

Любомир прибрав руку з підборіддя й знову повернувся на диван. Заклавши ногу на ногу, відкинувся на його спинку. Мар’яна опустилась на крісло, не відчуваючи ніг. Розвернулась до каміна й підставила обидві руки. Літо на дворі, а її морозить.

Насилу заспокоїлась. 

Любомир повернувся до паперів. Гортаючи сторінку за сторінкою, зосереджено вивчав написане. Мар’яна всілась навпроти каміна, відчуваючи, що розслабляється. Вперше за довгий час відчула внутрішній спокій. Можна було не зиркати на годинник в очікуванні, що з хвилини на хвилину повернеться батько й покарає її. Можна було не боятись, що не встигла з вечерею. Не хвилюватись, що випадково на вулиці натрапить на одержимого нею Славка. 

Позіхнула. Потріскування дров в каміні, нічна тиша й атмосфера, яку створив Любомир в своїй квартирі, зморили. Прихилила голову на м’який килим і незчулась, як заснула.

Натерпілось мишеня. 

Любомир дістав плед і вкрив ним Мар’яну. Підніс руку до волосся, що спало на очі, але останньої миті передумав. Не торкатиметься її. Обпече.  

Мар’яна зірвалась з місця й озирнулась. Дрова в каміні догоріли вщент. Втім чоловік потурбувався, аби вона не замерзла, вкривши її м'якою ковдрою.

– Добрий ранок. – привіталась, увійшовши до кухні. Любомир сидів за столом і вже снідав.

– Прошу, Мар’яно. Приєднуйся. 

Мар’яна тихенько подякувала за запрошення й сіла за стіл. Не знала з чого почати. На столі було безліч різноманітної їжі, яку тільки можуть вигадати багатії, а їй до горла нічого не лізе. Взяла лиш тост й поклала собі на тарілку.

– Ти недостатньо добре харчуєшся. Домашні продукти, це – добре, але для такої молодої дівчини краще підходить здорове харчування. Це, коли менше молочного, жирного та смаженого, натомість більше овочів, фруктів і зелені. Ранок варто розпочинати зі склянки теплої води. – підсунув до неї склянку в яку налив воду й додав шматок лимона.

Не зізналась, що бувають дні, коли вона взагалі нічого не їсть. Через стрес втрачала апетит, а з ним і кілограми. Із-за пишних форм не помітно було худорлявості, але синці під очима та блідість обличчя видавали її вимушену дієту. Маленькими ковтками Мар’яна випорожнила склянку води. 

– Після сніданку Макар відвезе тебе додому. 

Холодний потік води щойно повернув Мар’яну до реальності. Відмилась й досить. Карета знову перетворилась на гарбуза. 

– Гаразд. Я піду переодягнусь, бо й так не голодна.

Любомир не перечив. У нього сьогодні тьма зустрічей та десяток переговорів. Він не благодійний фонд. Всім не допоможеш.

Через кілька хвилин Мар’яна вийшла у коридор. Подякувала за гостинність і збиралась йти.

– Стривай. – зупинив голос Мира. Він підійшов надто близько, аби знову змусити дівчину нервувати. – Здатись чи боротися? Обирати тобі.

На цих словах чоловік розпрощався з Мар’яною, змусивши її вкотре замислитись. Макар чекав на неї внизу. Шкода було малу. Втім, нічого не вдієш, Мир наказав відвезти дівчину додому. Знаючи чоловіка, з ним їй краще не буде. Цей здатен розчавити будь-кого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍