Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Знаєш, чому?

Мовчання у відповідь.

– Тому, що вони впевнені, що за скоєне їм нічого не буде. Ти й надалі терпітимеш, бо у тебе немає виходу. Ти притягаєш їх своєю безпорадністю. Своїм мовчанням, даєш зелене світло.

Чи мало сенс заперечувати? Їй змалечку навівали, що вона нікчема, не варта кращого. Матір власним прикладом закладала доньці, що правильно терпіти, он вона терпить, і нічого. В сусідки Нюсі ще гірше.

– Замислилась? Це добре. Продовжуй думати. – поплескав її по коліну. Мир поправив рукави сорочки та наручний годинник. До біса згаяв часу. – Поїхали. – звернувся до Макара. – На сьогодні досить, розваг.

– Стривайте! – гукнула, злякавшись неминучого. – Заберіть мене з собою. 

– Дівчинко, такі, як ти, мене не цікавлять. Макара, думаю, також. 

– Ви не зрозуміли. Мені не можна додому. Вдруге за вечір я не витримаю насилля.

Любомир нахмурив брови. В його плани не входило рятувати мишеня. Достатньо того, що вони з Макаром завадили сільському ловеласові зґвалтувати її. Блакитні очі дівчинки дивились на нього з проханням. Чіплялась за нього. Надіялась, що не відштовхне. Дозволить. 

Ти не мишеня. Ти вовченя. Загнане в глухий кут. 

Любомир глянув поверх Мар’яни. Бісова темрява викручувала нутрощі. Тримала за живе і не відпускала.

– Сідай в машину.

– Мир, ти впевнений? – зупинив товариша Макар, побоюючись за продавчиню. 

– Я завжди впевнений. Відіспиться. Підлатає пір’я й повернеться. Очевидно, що нічого доброго в своєму житті не бачила. То нехай, хоча декілька годин проведе в спокої та комфорті.