Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

Розділ 3

    Минув тиждень. Губа зажила, але не серце. Ганна, аби нічого не нагадувало доньці про випускний вечір винесла сукню на смітник. Не судилось. Шкода.

Василь кілька днів не пив, але й вибачення не просив. Мовчки проходив повз, не дивлячись на дочку. Просилась, аби відпустив попрощатись з Соломією, бо однокласниця перебиралась до міста. Не відпустив. Наказав залишатись вдома й натомість перебирати картоплю. 

Літо проходило швидкими темпами. Відпочивши від школи, більшість однокласників готувались до вступів. Соломії минулого тижня вдалось вступити до одного зі столичних вишів. Мар’яна раділа за шкільну подругу, бо життя до неї було поблажливішим, хоч і росла напівсиротою. Навіть Славко, і той навчався в технікумі.

Сьогодні особливо накривало. Не ковдрою. Болем. Гнітючим. Щемлячим. Нічого більше не тішило й не мало значення. Не бачила сенсу в своєму недолугому житті. Мар’яна кинула останню картоплю у мішок й поглянула на свої руки. Обдерта до крові шкіра, зламані нігті під якими помітний бруд. Чи таким вона бачила своє життя? Чи так уявляла молоді роки? Ув’язнена в рідному домі. 

До біса все. Зірвала з вішака куртку й вибігла на вулицю. Піде до клубу. Що буде, те буде. Нехай вже краще уб’є ніж знущатиметься без краю. 

– Привіт, Мар’янко. Не чекав тебе тут побачити. Як же тебе батько відпустив? – Славко неабияк зрадів, помітивши дівчину. Був дещо напідпитку, що допомогло розв’язати язика.  

– Він не знає. 

Хлопець зробив широчезні очі, здивований сміливістю дівчини.

– Він же уб’є тебе.

– То й нехай. Перед смертю хоч потанцюю.

Мар’яна увійшла до клубу. Вперше за довгий час. Остання спроба бути, як всі закінчилась переломом ноги, аби не ходила куди не слід.

– Байдуже. Хочу свята. 

Мар’яна скинула куртку й кинула Славкові, аби потримав, поки вона танцюватиме. Гучна музика спонукала до цього. Вона заплющила очі, віддаючись ритму. Стрибала. Підспівувала. Сміялась. Через танець вивільнювала негативні емоції, що накопичились у неволі. 

Славкові до вподоби було дивитись на Мар’яну. Іншу. Веселу. Усміхнену. Спітнілу. Ніяк не вдавалось вгамувати свого друга в штанах, який будь-якої секунди міг вирватися на волю. Він кинув куртку на стілець і попрямував до дівчини. Притиснувся ззаду та вдихнув на повні груди запах її волосся.

– Ти, що робиш? – сіпнулась, зрозумівши до чого йдеться.

– Ну, чого ти, Мар’яно? Один лиш танець.

– То танцюй, навіщо лапати?! – відійшла у бік. Вона сюди прийшла танцювати, а не трахатись. Прийняла рішення, піти. Від гріха якнайдалі.

Помічала на собі погляди Славка. Ходив за нею, мов цуцик, готовий припасти до ніг. Облизувався. Не здивується, якщо, уявляючи її, потайки пестив себе. Мар’яна взяла куртку і в темпі покинула клуб. Якщо пощастить, то встигне повернутись раніше батька. 

Не збулось.

Груба рука Славка потягнула дівчину за волосся й заволокла її за будівлю клубу. Він штовхнув шоковану Мар’яну на землю, маючи намір заволодіти нею прямо тут. Могла б змиритись з неминучістю, бо яка в біса різниця. Все її життя – багнюка в якій борсається з дня у день. Однак, якщо бути вкотре скаліченою, то не руками цього гидкого покидька. В дівчину, наче біс вселився. Спробувала кричати, але Славко затулив їй рота. Тоді почала вириватись, кусатись, за, що отримала кулаком в обличчя. Мало не знепритомніла від болю, продовжуючи триматись.

Не відразу збагнула, що трапилось. Якийсь чоловік в чорній сорочці наскочив на Славка зверху й скрутив його. Той зашипів, повалившись усім тілом на землю. 

Мучеником тепер був він. 

Любомир кивнув Макарові, аби відступив від хлопця.

– Далі я сам.

Присів над Славком, немов хижак над здобиччю.

– Для чого так з дівчинкою? – зазвучав металевий гострий голос. Лютий звір виривався з нього щоразу, коли бачив подібне. Він не допустить, аби на його землі відбувались схожі речі.

– Хто ви такі? – підняв голову, намагаючись розпізнати обличчя чоловіків.

– Питання тут задаю я. Тож. Відповідай.

– Вона сама була не проти. 

– Не правда! – в Мар’яни від почутої несправедливості в очах потемніло. Вона підбігла до хлопця і почала з усієї люті копати його ногами. – Ненавиджу! Тварюка. Щоб ти здох! 

Любомир махнув Макарові, аби забрав дівчину.

– Все заспокойся. Ходімо я відведу тебе до машини. 

– Я нікуди не піду. – пручалась, мов навіжена. Чому її щоразу змушують робити щось проти власної волі!? 

– Хочеш залишитись?! Гаразд. – промовив Любомир. – Тоді будь готова, побачити те, чого не слід бачити дівчині. 

Мир взяв хлопця за потилицю і вдарив головою об землю. Рясна кров полилась з носа. Мар'яна не ворушилась. Мов заворожена спостерігала, як чоловік карає її кривдника. Від ударів в живіт той перекотився кілька разів. Прохав не бити. Але Любомирові було байдуже на прохання. Він наказав охоронцям, аби ті поставили хлопця на ноги, і знову завдав удару. 

 – Годі! Припиніть! Він все зрозумів. – Марʼяна не витерпіла знущань. – Скажи їм. – звернулась до Славка, що ледь тримався на ногах. Якби не чоловіки, що тримали його, звалився б прямо на землю. 

– Зрозумів. Я не чіпатиму її більше. Обіцяю. – останнє слово видихнув. Кров заливала обличчя.

Мар'яна глянула на Любомира, чекаючи на його рішення. З виду чоловік видавався спокійним. Байдужий. Наче щойно гамселив не людину, а грушу. 

– Киньте його. – віддав наказ своїм псам. Охоронці попід руки поволокли Славка й скинули у рів.

Любомир підійшов до Мар'яни й всадив її на лавку. Тремтіла, буцімто самотній осінній лист на вітрі. Не збагнула, як на її плечах з’явився чорний піджак, що беріг на собі запах дорогих чоловічих парфумів. 

– Як тебе звуть?

– Мар’яна.

– Мар’яно, як так трапилось, що тебе оточують одні покидьки? 

Дівчина втиснулась в піджак, мов у броню, що захищала від ушкоджень. Було м’яко та тепло. Вона загорнулась у нього дужче, бо не припиняло трясти. Якби ж вона знала відповідь на поставлене питання. Довгий час вважала це за норму, бо не знала, що може бути по-іншому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍