Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

Знову крок. Вода заходила у вуха, носа. Ще мить і вона відірветься від дна. Втратить опору й зникне назавжди.

– Здатись чи боротись? Обирати тобі.

Мар’яна різко роззирнулась на голос. Втім, позаду нікого не було. 

– Що за дурня?! 

При прощанні ці слова до неї промовив Любомир, мов підозрював, що могла щось задумати.

Після примарних слів з ні від куди, її впевненість розвіялась разом з вітром. Мар’яну оповив неймовірний страх. 

– Боже, що я роблю?!

Вона почала хапати ротом повітря й намагатись виплисти.   

– Назад. Мені потрібно назад.

Вирвавшись з цупких лап водойми, впала на землю. Насилу вдалось віддихатись. Вона вкрилась курткою, аби зігрітись. Її трясло не тільки від холоду, але й усвідомлення, що могла вмерти. В кишені куртки Мар’яна намацала свій мобільний телефон. Тремтячими руками набрала номер Макара, не знаючи, що казатиме.

Любомир і Макар нещодавно повернулись з будівництва. Аби робочі краще старались Мирові довелось всипати словесно. А деяким навіть скоротити зарплату. Оселились в новому гостьовому котеджі, що побудували на час візитів сюди. Макар впав на диван, виставивши ноги на журнальний столик. 

– Зараз би в сауну. 

– Тобі б тільки розважатись.

– Не тільки. Але, погодься, це також важливо. Стривай. – зосередився на екрані мобільного.

– Що там?

– Мала телефонувала, а я не чув.

– Яка зі сотні? – подражнив Мир, скидаючи піджака.

– Мар’яна. В неї щось трапилось. – скочив з місця, як ужалений. – Мир, я мушу поїхати. Їй більше немає кому допомогти.

Любомир стояв й дивився на Макара. Знав, що приховується за його інстинктом – допомогти. Відчуття провини досі отруювало. Не відпускало.

Колись він, так само як Макар, намагався врятувати ту, яка занапастила своє життя. А потім згубила його.