Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Клади її сюди. – Любомир показав на диван на якому ще хвилину тому безтурботно сидів та пив чай. – Що з нею трапилось?

– Я знайшов її напівпритомну біля місцевого озера. Їй потрібно в лікарню. 

– Може бути занадто пізно. – погляди обох чоловіків зустрілись між собою. Щось схоже вони вже три роки тому переживали. Любомир без зайвих емоцій почав діяти. – Неси, гарячу воду і горілку. Після цього зателефонуй Марковичу, нехай приїде, огляне її.

Чоловік, поки Макар ніс все необхідне, роздягнув Мар’яну й почав розтирати закоцюбле тіло. Всі руки дівчини були в синцях, від давніх до свіжіших. Яким же потрібно бути покидьком, щоб так знущатись з рідної доньки. 

Від лікаря Любомир дізнався, що Мар’яна нещодавно отримала струс мозку, що вочевидь спричинило втрату свідомості. 

– Плюс стрес, недоїдання. Постійне побиття. Тут без наслідків, не обійтись. – лікар стишив голос, ніби збирався викрити якийсь страшний секрет. – У мене є підозра, що вона намагалась накласти на себе руки. 

Любомир вже й сам здогадався про це. 

Він вручив лікарю конверт з грошима й попрохав Макара відвезти того назад у місто.

Мар’яна після огляду знову провалилась у сон. Мало, що розуміла. Втома була настільки сильною, що не мала сил розмовляти. Любомир сів на журнальний столик, що стояв біля дивана й зосередив свій погляд на дівчині. Густе волосся розкинулось по подушці медовими локонами. Гарне й, мабуть, м’яке на дотик. Обличчя всіяне подекуди веснянками. Вони личили Мар’яні. Якщо раніше дівчата намагалися замаскувати їх, то тепер – це вважалося трендом. Мар'яні ж нічого не потрібно було робити. Природа наділила її всім необхідним. Світлом. Дівчина – весна. Чи все ж звичайне сіре мишеня? Он зап’ястя перебинтоване. На чолі пластир. Мишеня. Геть не здатне за себе постояти. Ще й втопитись намагалось. 

Любомир нахмурився. 

Дурепа, загубила б себе через власну слабкість.

    Проспавши до ранку Мар’яна нарешті розплющила очі. Перших кілька секунд намагалась зрозуміти, де вона і, що з нею. З двору вчувались чоловічі голоси. Неподалік гриміла важка техніка, перегукуючись зі стукотом молотка. Здається здогадалась, де знаходиться. 

– Прокинулась?!

Мар'яна побачила перед собою Любомира й зніяковіла. Натягнула вище ковдру, ніби була голою. Тільки щойно збагнула, що була переодягнута в чорну чоловічу футболку. Суху та чисту. 

– Хто мене переодягнув? – запитала в надії, що це був не Любомир чи Макар. 

– Я. Інакше б ти захворіла. 

Рум'янець відразу залив щоки. Виходить він бачив її голу. Який же сором. 

– Розслабся, дівчинко. Мені було не до оглядин твого тіла. Я думав, як не дати тобі померти від холоду. 

Згадала, що хотіла скоїти, і, як тоді злякалась. Не було їй місця ні на землі, ні поза ним. Застрягла поміж двох світів, не знаючи до якого краще примкнути. 

– Твій одяг висохнув. Одягайся і приходь снідати. – промовив доволі строго. Тут не те що апетит зникне, тут до горла нічого не полізе.

Мар’яна сіла за стіл, почуваючись незатишно. Стілець видавався їй наштриканий гострими голками. Цього разу перед нею стояли злакові мюслі, молоко та йогурт. Вона помітно нервувала, і, це було не через їжу. 

– Ти хочеш в мене щось запитати? – прозвучав поряд то й же металічний голос від якого шкіра вкривалась морозом.

Мар’яна враз натягнулась, краще б він узагалі до неї не звертався. Під пильним, холодним поглядом опустила плечі, сховала очі. Здавалось, що він зараз спопелить її й ніхто ніколи про неї не дізнається.

Хм, ніби я потрібна комусь. 

– Я хотіла запитати лиш, чи є Макар? 

Любомир зробив ковток міцної кави. Хто б сумнівався, що мишеня зацікавиться Макаром. Той мав здібність притягувати до себе. Умів робити те, що для нього самого було не під силу. Чути. Дбати. Кохати.

У Макара була душа. Чиста та відкрита. Не без поранень, не без втрат, проте пережите його не зіпсувало, як це трапилось з Любомиром. Не відібрало людяності й простоти до якої зазвичай тягнуться сторонні.

– Він на об’єкті. Як звільниться, прийде сюди.

Мар’яна трохи заспокоїлась. Ось щойно потягнулась за йогуртом і мюслями. Любомир крадькома стежив за тим, як вона невпевнено, але все ж насипала мюслі в тарілку. Мабуть, й не їла їх ніколи раніше. Взяла ложку та перемішала. Їй сподобалось. Особливо, шматочки сухофруктів. Банан і яблуко. Мар’яна відчула на собі погляд Мира й вкотре розгубилась. 

Не чоловік, а демон.

– Ви засуджуєте мене? – промовила, набравшись несподівано сміливості. – Я не хотіла причиняти кому-небудь клопоту. 

Любомир не відразу відповів. Мовчки продовжував пити каву.

Вже б щось сказав. А то мовчить. Дивиться. 

– Думаю, мені краще піти. – трактувала по своєму його мовчання.

– Сядь. – одним тільки словом змусив виконати сказане. Він відставив чашку й підвівся з-за столу. В повітрі здійнявся запах важких парфумів. Йому підходив цей аромат, такий же сміливий, різкий, дорогий. Цікаво, що приховується за ним насправді. – Самогубство – прояв слабкості, а я ненавиджу слабких. Те, що ти намагалась зробити, неправильно. Найлегше всього – піти з життя, а не боротися.

– Не легше, як виявилось. Легше наважитись, але не зробити. Я думала, що вчиняю правильно. Втім, останньої миті, злякалась. А ще. – замовкнула. Якщо зізнається, що їй вчувся його голос, то подумає, що вона ще й божевільна.

Щось тієї ночі змусило її передумати. Чи добре це, чи погано, поки не розуміла. Не знала за що триматись, як жити й, що робити зі своїм життям.

– Полюби себе. Побач в собі те, чого не бачила до цього. 

– Як би знати, як?

– Для початку, “підведись з колін”. І припини себе жаліти. 

– Я не жалію.

– Так. Ти миришся. З усіма приниженнями. – Дівчинко, твоя доля в твоїх руках. Ніхто не проживе життя замість тебе. Лише тобі вирішувати, як жити. Добре, чи в злиднях. На колінах, чи з піднятою головою.