Аріна Вільде - Не чужі, Аріна Вільде

Глава 7

Такого відстійного тижня в мене давно не було. Хоча ні, брешу, усе моє життя відстій. Іноді мені здається, якщо я помру, всім стане легше. Батькові так точно. Не доведеться дивитися на живе нагадування трагедії всього його життя. Адже я та, хто вбив його кохану жінку. Батько сам зізнався. Коли приїхав до нас із бабусею п’яний в мій десятий день народження. Який збігається з річницею смерті матері. Символічно, чи не правда?

Я тоді випадково почула їхню розмову. І відтоді припинила чекати дива, натомість почувалася зайвою. Вбивцею. Помилкою. Мамі не можна було вагітніти, лікарі попереджали, але вона нікого не послухала. Тепер є я, а її немає. Несправедливо.

— Не проти, якщо я запалю? — я здригаюся від глибокого голосу Давида. Він стоїть прямо за моєю спиною. Я не озираюся, лише сильніше стискаю в руці сумочку.

— Ні, — черкає запальничка, чоловік видихає сизий дим прямо на мене. Я прикриваю очі, втягуючи його в легені. 

— Цигарки не знайдеться? — усе ж обертаюся, затримуючи погляд на його губах.

Те, як він торкається фільтра як робить затяжку, як у цю мить дивиться на мене, зіщуливши очі, викликає в голові занадто розпусні думки. У роті збирається слина і я насилу ковтаю її. Серце все ще тарабанить, немов божевільне. Те, що він вийшов одразу ж за мною, щось повинно означати.

— Тобі вісімнадцять хоч є? — питає гордовито, оглядаючи мене з ніг до голови допитливим поглядом. Тільки цього разу на дні його зіниць клубочиться темрява, а не байдужість. Розгадати Давида страшенно складно.

Я ніколи не мала справ з дорослими чоловіками, а для мене він був саме дорослим, тому як поводитися з ним — не уявляю.

— Мені взагалі-то вже двадцять, — хмикаю я й тягнуся до цигарки, затиснутої між його губами. Він незадоволено дивиться на мене, коли я роблю глибоку затяжку. А в мене тремтіння всім тілом від думки про те, що його язик торкався до цього самого фільтра.

Так і стоїмо, мовчки передаючи одне одному цигарку й затягуємося, поки чекаємо друзів. Я молюся, щоб вони не поспішали. Хочу розділити це задоволення з Давидом ще трохи.

— Тобі варто кинути палити, чоловіки не люблять цілуватися з попільничкою, та й дівчатам це не надає привабливості, — якось різко вимовляє він і моя рука з цигаркою в пальцях застигає в повітрі.

— Коли в мене з’явиться чоловік, якому це не сподобається, я одразу ж кину, — я знову відчуваю роздратування, роблю останню затяжку й викидаю у відро для сміття недопалок.

З дверей вивалюються щасливі друзі. На мить я навіть заздрю Ліді. Єгорові вона безперечно подобається, а от Давид, схоже, недосяжний.

— Ми вирішили ще трохи прогулятися, тож ви йдіть, дівчата, я повернуся пізно, — підморгує Ліда й бере Єгора за руку. Той одразу ж заливається фарбою. Ну чому з Давидом не може бути так просто?

— Я в торговельний центр, хочу шмоток прикупити, ти зі мною, Лєр? — запитує Женя.

— Ні, я втомилася, у готель піду, — хитаю головою і вичавлюю із себе вимучену усмішку. — Рада була познайомитися, Єгоре.

Я відступаю на крок, розвертаюся і йду вздовж тротуару. На Давида не дивлюся. Хочеться, щоб спогади про нього взагалі стерлися з пам’яті. Тільки страждань від нерозділеного кохання мені не вистачало.

— Я проведу, — чуються кроки позаду мене, й чоловік рівняється зі мною.

— Тут два квартали всього, не варто, — промовляю холодно й байдуже, хоча насправді відчуваю подив та дитячий захват.

— І все ж я проведу, — з натиском відповідає він.

Ми крокуємо мовчки. Іноді я відчуваю на собі його пильний погляд, який немов пропалює зсередини. Я вся напружена. Чому пішов за мною? Може, не все так погано і я йому сподобалась? Усе ж я гарна дівчина. Трохи дивна, так, тут не посперечаєшся, але гарна. Якщо привести до ладу волосся, звісно.

Я так нервую, що хочеться потягнутися за ще однією цигаркою. Але стримую в собі це бажання. Давидові не сподобається, я вже зрозуміла це.

Насправді палити я почала зовсім нещодавно і якось не очікувала, що до цієї гидоти настільки звикаєш. Здавалося, день-два, і з легкістю кину, а зараз як щось станеться — й одразу до пачки тягнуся.

— Ти десь навчаєшся? — питає Давид, напевно, не тому що його зацікавить цей факт, а щоб розвіяти тягуче мовчання.

— В юридичному, на факультеті прокуратури та слідства. Разом із Женею та Лідою.

— М-м-м, нічого собі. Ти в нас ніби розумна? Туди просто так не потрапити.

Я фиркаю у відповідь, тепер моя черга дивитися на нього поблажливо.

— Ні, Давиде, я ніби як зі зв’язками й оцінки мені в будь-якому випадку ставлять хороші. Щоправда, це зазвичай відбувається після декількох скарг батькові телефоном, — я різко зупиняюся перед входом у готель. — Дякую, що провів.

— Доброї ночі, — дивиться на мене не блимаючи й ані краплі тепла в його по-звіриному хижих очах.

Кілька миттєвостей я пещу поглядом обличчя Давида, щоб запам’ятати кожну рису й намалювати в деталях, потім повертаюся до нього спиною і йду до дверей. Крок, два, три, зупиняюся. Чоловік усе ще не рухається з місця. Дивиться на мене. Я відчуваю його погляд, який пропалює лопатки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍