Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Його високу фігуру помічаю одразу. Широкі плечі обтягнуті чорною сорочкою, а на зап'ясті виблискує дорогий годинник.

Дамір розмовляє про щось зі Спартаком, а тоді здіймає погляд на мене. Завмираю, наче вкопана, і міцно хапаюся пальцями за поручні. І хоча Дамір далеко зараз, я навіть на відстані відчуваю, що у нього немає для мене хороших новин. 

Вся охорона, і Спартак в тому числі, залишаються на вулиці, а от Воронов заходить у дім. Навіть не сумніваюся, що йде він до мене, і в голові з'являється божевільна думка стрибнути з цього балкона вниз. 

Спартак також мене помічає і розводить руки в сторони, тим самим показує, що нічим не може допомогти. 

У мене ноги тремтять, поки повертаюся у кімнату. Встигаю тільки подих перевести, а тоді двері відчиняються, і на порозі з'являється похмурий Дамір. Одразу помічаю, що він не в настрої. Хто б міг подумати, що в цього чоловіка є різні стадії роздратування. І зараз, мабуть, він на межі. 

— Ти мене відпустиш? — все-таки плекаю надію опинитися на свободі. 

— Твій батько готовий виплатити гроші, — несподівано відповідає. — Ходімо. Відвезу тебе до нього. 

— Що? — мабуть, мені почулося… Ні, я сподівалася, що тато мене врятує, але відчуття якесь дивне, наче щось тут не так. — Він дійсно готовий позбутися всього заради мене? 

— Дуже цікаве запитання, Аліно, — холодно відповідає. — Поки що у мене немає відповіді на нього. Ходімо. 

Дамір першим залишає кімнату, а мені нічого не залишається, як йти за ним. У голові стільки всього зараз, а страх не дає думати нормально. Я не до кінця вірю у те, що тато піде на такий крок. Мабуть, він інший план вигадав, але який? Я не хочу, щоб хтось постраждав через мене, але й самій власна голова дорога.

— Ти не виглядаєш щасливим, що отримаєш свої гроші, — кажу в спину Даміру, і він різко зупиняється на сходах. Здається, дарма я його чіпаю. Видно ж, що він не в настрої. 

— Тому що я їх не отримаю, — каже, не повертаючись до мене обличчям. 

Отже, таки сумнівається. І має на це повне право.

На вулиці багато охоронців, і в компанії стількох чоловіків почуваюся дико збентеженою. Спартак відчиняє для мене задні двері одного з позашляховиків і чекає, поки сяду всередину. 

— Все погано? — питаю у нього, щоб ніхто не чув. 

— Скоро дізнаємось, принцесо, — відповідає і зачиняє двері. 

Спартак сідає попереду, поруч з водієм, а мені компанію складає сам Дамір. Поруч з ним мені шалено ніяково. Намагаюсь у його бік навіть не дивитися і молю всі вищі сили відпустити мене сьогодні додому. 

Ми їдемо в місто, і цей факт трохи мене дивує. За вікном остаточно темніє, і ця тиша в салоні діє на мої нерви. Навіть не знаю, як вдається триматися і не збожеволіти. Руки тремтять і липкий піт тече спиною. 

Мені ще ніколи так страшно не було. Наче в якийсь фільм жахів потрапила. 

— Виходимо! — командує Дамір, коли автомобіль зупиняється біля нічного клубу. Здається, обмін буде відбуватися саме тут. 

— Не роби дурниць, принцесо, — заявляє Спартак, схопивши мене за руку, коли на асфальт ступаю. — Дуже не хочу робити тобі боляче. 

Сердито витріщаюся на цього чоловіка, а він тягне мене за собою до чорного входу. Навколо нас п'ять, а то і більше охоронців, але я можу дивитися тільки на широку спину Даміра, який йде попереду. 

Довгий коридор закінчується, і ми заходимо у якусь кімнату, де на нас уже чекають. Я бачу тата і Давида, сіпаюсь у їхній бік, але Спартак тримає міцно. 

Тато хмуриться і намагається вбити поглядом моїх викрадачів. Відчуваю, що зараз просто розплачусь, але тримаюся до останнього.  Ще не час, я ще  не в безпеці. 

— Де гроші, Віталіку? — питає Дамір і стає так щоб закрити мене собою від батька. Я бачу, що і тато прийшов не сам, а в компанії охорони. Не хочу думати про те, чим він займається насправді, і обіцяю собі поговорити з ним, коли все закінчиться. 

— Спочатку моя донька! — гиркає тато. 

— Ти за ідіота мене маєш? — злиться Дамір. — Подякуй, що я взагалі приїхав і не віддав твою донечку своїм людям. У тебе п'ять секунд, і ми йдемо звідси. 

— Зажди! — я бачу, що тато не задоволений тим, що його попускає молодший за нього чоловік, але розумію, що у Даміра більше сили та влади, ніж у мого тата. Набагато більше… 

Давид передає татові кейс, і той ставить його на стіл. Не відкриває, чекає чогось. 

— Тут усе, що я заборгував, — говорить тато.

— Покажи, — цідить Дамір. 

Я бачу, як тато повільно відкриває кейс, і практично не дихаю в цей момент. Зараз усе закінчиться. Він поверне гроші Воронову, і ми поїдемо додому. 

На радощах виглядаю з-за спини Даміра і чекаю на розв'язку, але коли тато направляє на мене пістолет, який дістає з кейса, власним очам повірити не можу. 

Все відбувається дуже швидко. Всього частка секунди — і… постріл. Тато вистрілив у мене, сподіваючись вбити… 

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно