Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 5

Я так сильно жмурюсь, що очі болять. Розумію, що зараз помру від рук власного батька, і дихати не можу. Це все не може бути правдою. Це просто якийсь ідіотський сон. 

Хтось сильно тягне мене на себе, і я відчуваю міцний захват Спартака. Це він забрав мене з кімнати, де після першого пострілу пролунали ще. Хочу ще й вуха закрити, щоб не чути всього цього, але не можу, тому що Спартак тягне мене довгим коридором, мало зважаючи на те, що мої ноги заплітаються. 

Я не поранена, розумію це тільки на вулиці. У мене нічого не болить, тільки серце ладне вистрибнути з грудей. 

— В автомобіль її посадіть! — гиркає Спартак і передає мене охороні, а сам дістає пістолет з-за спини і біжить назад до входу. 

Один з охоронців мало не силою заштовхує мене в салон автомобіля і гримає дверима, заблокувавши їх. Я дивлюсь на свої руки, які досі тремтять, і не можу повірити у таку жорстоку реальність.

Тато намагався мене вбити... Я це на власні очі бачила. 

Він наставив на мене пістолет і вистрілив. Невже все це через гроші? Не буде мене — і Воронов не буде мати чим шантажувати тата.  

Не знаю, скільки минає часу, та коли за кермо сідає водій, я здригаюся від несподіванки. Спартак також тут, на передньому сидінні. Немає тільки Даміра… І поки що я не знаю, добре це чи погано. Невже його вбили там? 

— Спа… — хочу хоча б щось дізнатися, але не встигаю нічого сказати. Двері з іншого боку від мене відчиняються, і Дамір сідає всередину. 

— Забираємось! — гиркає так, що кров у судинах холоне. Сама розумію, що зараз він дуже злий, хоча, швидше за все, такого повороту і чекав. 

Автомобіль зривається з місця — і я врізаюся спиною у сидіння. Хочу запитати щось, зрозуміти, що буде далі зі мною, але коли повертаю голову в бік Даміра, бачу те, що змушує мене прикусити язика. 

У нього дірка на сорочці і видно кров через неї. Розумію, що та куля, яка призначалася мені, дісталася йому. Дамір мене врятував. Але чому? 

Повільно піднімаю погляд від рани до обличчя чоловіка і завмираю, коли наші погляди зустрічаються. В його очах плескається лава, і я боюсь цього чоловіка, який щойно врятував мені життя. 

— У тебе кров, — шепочу, а голос тремтить. 

— Подарунок від твого татуся, — холодно відповідає Дамір. У нього чудово виходить контролювати емоції. Мабуть, Даміру дуже болить зараз, але він ніяк це не показує. 

— Він збирався вбити мене, — не питаю — констатую факт. 

— Віталік завжди любив гроші, принцесо, — говорить Спартак, наче це нормально — коли гроші важливіші за власну дитину. 

— Що тепер зі мною буде? — дивлюсь на Даміра і на те, як від крові намокає його чорна сорочка. Воронов тримається, але його обличчя бліде. Він відкидає голову на спинку сидіння і прикриває очі. 

Як би сильно мене не лякав цей чоловік, щойно він врятував мені життя. Ні, я не буду йому дякувати, але… тепер я не знаю, як мені бути далі. Я не можу довіряти Воронову. Знаю, що скоро він розбереться зі мною. Але ще більше мене лякає власний батько.

Виявляється, я стільки років жила під одним дахом із вбивцею. 

Щойно автомобіль зупиняється на території маєтку Воронова, сам Дамір розплющує очі та першим залишає автомобіль. Тільки от опинившись на вулиці, його добряче веде вбік, і доводиться схопитися за двері здоровою рукою. 

— Не поспішай так, а то ще макітру собі розіб’єш! — кричить Спартак і швидко обходить автівку. Він підставляє Даміру своє плече, і той спирається на нього практично усім тілом. — Принцесо, дорогу в кімнату знайдеш? Зараз не до тебе. 

Киваю на знак згоди та прямую за чоловіками до входу. Спартак веде Даміра у вітальню, а я піднімаюся сходами на другий поверх. Проходжу у кімнату і сідаю на ліжко. 

Мені нікуди тікати… Я боюсь повертатися додому… 

Знаю, що скоро Дамір прийде сюди. Трохи оклигає і прийде. Що він хотітиме за мій порятунок і якою буде ціна за борг мого батька? 

Здається, я у повній лажі й дороги назад не видно.

Якось автоматично піднімаюся на ноги та виглядаю в коридор. Зазираю у двері навпроти й радію, коли виявляється, що це ванна кімната. Замикаюсь на ключ і знімаю з себе весь одяг. 

Сподіваюся, що чоловіки ще нескоро про мене згадають, а я за цей час прийму душ і змию з себе весь той липкий страх, що не дає дихати. 

Залишаю душову кабіну і поспіхом одягаюся. Встигаю тільки білизну натягнути, коли двері злітають з петель і падають до моїх ніг. Добре, що відстрибнути встигаю, а то зламала б собі щось. 

Піднімаю ошелешений погляд на дверний отвір і бачу розлюченого Даміра. Кілька разів кліпаю очима, тому що перебуваю в повному шоку. Він вибив двері, тому що мене шукав. Збожеволіти можна… 

Зовсім забуваю про те, що стою перед ним в одній тільки білизні і витріщаюся на голий торс чоловіка та кубики, що промальовуються на животі. У нього пов'язка вище ліктя, і виглядає Дамір доволі живо. Ну, звісно, це ж скільки сили треба докласти, щоб вибити двері? 

Цей чоловік з кожним разом все більше мене дивує. Зовсім недавно кров'ю стікав, а тепер стоїть переді мною з явним наміром придушити. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍