Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Мені нікуди тікати… Я боюсь повертатися додому…

Знаю, що скоро Дамір прийде сюди. Трохи оклигає і прийде. Що він хотітиме за мій порятунок і якою буде ціна за борг мого батька?

Здається, я у повній лажі і дороги назад не видно.

Розділ 1

Занадто голосна музика. Занадто багато п'яних людей навколо. Розгублено озираюсь, намагаючись знайти поглядом Катьку, але народу стільки, що це завдання здається неможливим. 

Обіцяю собі вбити подругу, тільки-но знайду, але спочатку знайти треба. 

— Куди поспішаєш, крихітко? — якийсь п'яний ідіот хапає мене за руку і тягне на себе. Не подобається мені все це. Відчуваю, що проблем не оминути. 

— Не твоя справа! — гиркаю і вириваю кінцівку. Часу на сердечні бесіди немає. Треба забиратись звідси. І негайно! Якщо тато дізнається, що я тут була, будуть проблеми значно гірші цього п'яного ідіота на хвості. 

Вкотре набираю номер Каті, але її телефон мовчить. Здається, подруга мене кинула і забула, про що ми домовлялися. 

А все так гарно розпочиналося… Зранку тато привітав мене з двадцятиріччям. Подарував ключі від білосніжного Porsche і розцілував в обидві щоки. Не часто можна побачити його таким щирим, але сьогодні особливий день, і він зробив виняток. Для мене. 

Все пішло шкереберть в той момент, коли у гості з'явилася Катя. Подруга вирішила, що не можна киснути вдома у такий день. До того ж тато поїхав кудись у справах на кілька днів. Все, зірки зійшлись і треба ловити момент! 

І я зловила. Спочатку все було добре. Я випила келих шампанського і трохи розслабилася. Навіть потанцювала і розслабилася. Відпочинок у задушливому клубі вже не здавався такою поганою ідеєю. До моменту, коли Катька кудись зникла.

Роздратовано кидаю телефон назад у сумку і прямую у вбиральню. Спочатку вмию обличчя і приведу себе в порядок, а тоді викличу таксі і додому поїду. І байдуже мені, що за легендою сьогодні я ночую у Каті. Скажу Давиду що посварилися ми, і не збрешу. 

У вбиральні, крім мене, нікого немає. Вмикаю воду і різко завмираю, коли чую стогін, який доноситься з кабінки. Не треба довго думати, щоб зрозуміти, що там відбувається. Збираюся піти, щоб не заважати парі в пориві пристрасті, але знову завмираю, коли чую знайомий голос. 

— О, так! Котику, ти просто звір! Давай ще! — видихає… Катя, а в мене подих перехоплює від розуміння, що там… моя подруга. 

Знаю, що Катя не свята і хлопців у неї багато було, але секс у вбиральні клубу — це перебір. 

Тепер зрозуміло, куди вона зникла і чому телефон не відповідає. Ну як так можна взагалі? Ми прийшли сюди святкувати мій день народження, а в результаті святкує Катя.

Залишаю вбиральню, сильно гримнувши дверима. Завтра на подругу чекає ще той розбір польотів. Це вперше і востаннє, коли я погодилася піти з нею в клуб. 

Прямую до виходу, швидко перебираючи ногами, але зовсім забуваю про недолугого кавалера, який про мене не забув. Він знову з'являється поруч і хапає мене за багатостраждальну руку. 

— Куди намилилась, крихітко? Ми не договорили, — заявляє, ледве тримаючись на ногах. — Пішли! Вип'ємо чогось!

— Та відчепись ти! Придурок! — руку вириваю і відступаю. До виходу всього кілька кроків, але цей ідіот перекриває собою шлях. 

— Що ти сказала? — кричить і насувається на мене. Здається, я трохи переборщила з епітетами у його бік, але забирати слова назад не стану. 

— Краще тримай дистанцію! Ти не знаєш, хто мій тато! — випалюю і дуже сподіваюся, що ці слова його зупинять, але куди там. П'яний мажор тільки регоче мені в обличчя і намагається схопити. 

Відстрибую назад і несподівано на когось налітаю. Відчуваю руки на талії і молю всі вищі сили, щоб ця людина мені допомогла, а не виявилася таким же мудаком, як мій залицяльник. 

— Потрібна допомога? — звучить біля самого вуха приємний чоловічий голос. 

— Ага, допоможіть цього Дон Жуана позбутися, — випалюю і таки дивлюся на свого рятівника. 

Гарний. Навіть дуже. Я таких чоловіків тільки в кіно бачила. Широкоплечий брюнет з темним коротким волоссям і не менш темним поглядом. Точно бандит якийсь. Ще й татуювання видніється з-під футболки на шиї. 

— Проблеми, хлопчику? — питає у мого кавалера, а той чомусь різко блідне і, не прощаючись, мчить геть. Ого! Оце так реакція на мого захисника. — Готово, принцесо!

— Дякую тобі. Вам! — не знаю, як до нього звертатися, тому що на вигляд йому років тридцять п'ять. 

— Краще тобі, — підморгує мені і ховає руки в кишені штанів. Сама не розумію, чому продовжую стояти поруч з ним. Треба забиратись звідси і стерти цей вечір зі своєї пам'яті. 

— Дякую тобі, — повторюю. — Мене Аліна звати. 

Здається, у мене помутніння розуму. Як інакше пояснити те, що я роблю? Простягаю йому свою руку, і чоловік її потискає. При цьому усмішка у нього якась дивна, трохи лячна. 

— Спартак! — відповідає, а мені кортить нервово розсміятися.

— Ти серйозно? — розгублено перепитую. 

— Я схожий на жартівника? — хмикає. 

— Ні… — шепочу. — Не схожий. 

Розумію, що на цьому можна завершувати, тому швиденько прощаюсь і прямую на вулицю. На щастя, біля входу якраз зупиняється таксі і молода пара виходить на вулицю. Недовго думаючи, сідаю в салон і називаю свою адресу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍