Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 4

За всю ніч я практично не заплющую очей. Прислухаюся до кожного шерхоту за дверима і боюсь, що Воронов повернеться. Цей чоловік нагадує мені дикого звіра. Погляд такий холодний і одночасно гарячий. Не знаю, спопелить він мене наступної миті чи заморозить…

Засинаю лише над ранок, і то на пів години, не більше. Коли в замку провертається ключ, різко сідаю і не можу зрозуміти, де є і що відбувається. Є надія, що за цю ніч щось змінилося і зараз мені скажуть, що я вільна й весь цей кошмар позаду. 

Та коли на порозі з'являється Спартак зі своєю коронною кривою усмішкою, одразу розумію, що нічого не змінилося. 

— Як спалось, принцесо? — питає веселим тоном, а я не розумію, як цей чоловік може бути таким бадьорим у таку ранню пору. 

— Жахливо, — бурчу. — У тебе є якісь новини? 

— Є, але вони не стосуються твого татка, — говорить, а я важко видихаю. — Хочу провести тобі екскурсію будинком, якщо ти не проти. Чує мій зад, що ти тут надовго, принцесо. 

— Це ти так втішити мене хочеш? — питаю розгублено. 

— Ага, — хмикає. — Я вмію втішати людей. 

В принципі, я можу відмовитися і залишитись тут, але якщо є можливість побачити дім зсередини, треба скористатися ситуацією. Можливо, я таки знайду можливість втекти й Спартак мені у цьому допоможе, сам того не бажаючи.           

—  Добре, я піду з тобою, — кажу, а чоловік задоволено усміхається. І чому мені здається, що він наскрізь мене бачить? 

Спартак першим виходить у коридор, а я за ним. Тут декілька дверей і сходи на перший поверх. Поки йдемо вниз, розумію, що будинок просто величезний за розмірами. А ще я дуже сподіваюся, що дорогою нам не зустрінеться Дамір. Ось його я бачити не хочу, від слова зовсім. 

— Якщо Дамір дозволить, зможеш вільно гуляти будинком, а от на вулицю краще носа не висовуй. Там собаки, — говорить Спартак. 

— Я вже бачила їх, — згадую тих звірів — і мороз біжить шкірою. 

Спартак хмикає і киває мені на двері, а тоді першим йде туди. Тут знаходиться величезна за розміром кухня і все необхідне для приготування їжі. Мій погляд чіпляється за кавоварку — і рот слиною наповнюється. 

— Хочеш кави? — питає Спартак і вмикає кавоварку. 

— Хочу, — сідаю на високий стілець і чекаю, коли ароматний напій приготується. — Мій тато дійсно займається наркотиками та зброєю?

Вирішую хоча б щось дізнатися, поки є така можливість. Спартак здається мені більш адекватним за Воронова, а ще він не лізе до мене з поцілунками. 

— Так, — коротка відповідь, яка в черговий раз перевертає мою реальність. Я досі не можу у це повірити. Просто, якщо це дійсно правда, я більше ніколи не зможу дивитися на тата так, як раніше. Але для початку необхідно додому повернутися. 

— Якщо мій тато займається усім тим, про що ти говориш, то чим займаєтеся ви? — я маю знати це, щоб ситуація трохи прояснилася. 

— Краще тобі не знати, — чую холодний голос Даміра — і здригаюся всім тілом. Воронов повільно заходить на кухню і забирає з кавоварки першу чашку, яка мені призначалася. — Думаю, ти вже зрозуміла, що ми не хороші хлопчики. 

— Чого це? — весело хмикає Спартак. — Я можу бути хорошим. Правда, принцесо? 

Дамір хмикає і робить ковток кави. Мимоволі я слідкую за ним і ловлю себе на думці, що цей чоловік шалено харизматичний. Якби ми зустрілися за інших обставин, я точно обходила б його десятою дорогою. Від таких, як він, за кілометр віє небезпекою. 

— Твоя кава, — Спартак ставить поруч зі мною чашку, а сам сідає навпроти. — Які у нас плани, босе? Може, таки варто показати Аліні, чим займається її татко? Принцесо, хочеш побачити? 

— Що саме побачити? — питаю. Я боюсь розчаруватися у татові. Побачити щось таке, що остаточно переверне моє сприйняття цього світу.  

— Відведи її у кімнату. У нас ще справи, — Дамір миттєво стає злим і роздратованим. Не знаю, що це за зміни такі, але потрапляти під його гарячу руку не хочу. 

Воронов йде, а я допиваю свою каву. Спартак також замовкає і більше не усміхається. Кілька хвилин тому мені здавалося, що цей чоловік доволі нормальний, але, згадавши, що він допомагає Воронову розумію, що всі вони тут — бандити. 

— Скоро тобі принесуть сніданок, — говорить, тримаючись за ручку дверей. Він не заходить у кімнату і зовсім скоро піде, знову мене зачинивши. — Будь хорошою дівчинкою, тоді, можливо, не постраждаєш.

— Звучить так собі, — зітхаю, а він криво усміхається і йде. Я знову замкнена тут. Не знаю, котра година і скільки часу у мене залишилося. Я маю вірити, що тато забере мене звідси. Якщо цього не станеться… я ніколи йому не пробачу. 

Через деякий час мені приносять сніданок, а потім обід. Я думала, що час до вечора буде рухатися дуже повільно, але цей день злетів, наче одна мить. Я чекаю й одночасно боюсь цього вечора. Не знаю, що чекає на мене далі, і, затамувавши подих, рахую секунди, а тоді й хвилини. 

Не втримавшись, виходжу на балкон, щоб вдихнути свіжого повітря. Сонце якраз сідає за обрій, і, мабуть, зовсім скоро Дамір заявиться у мою кімнату. Я бачу, як відчиняються ворота і на територію в’їжджають одразу три величезні чорні позашляховики. У мене подих перехоплює від цієї картини, а коли бачу, як з автомобілів починають виходити охоронці, шукаю поглядом саме Даміра.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍