Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

Хальстен не мав чого сказати. Дзявав ротом, наче риба, яку хвилею викинуло на берег. Однак гаманець у долоні мав достатньо відчутну вагу…

— Ларгу… Ларгу… — нарешті тихо, примирливим голосом проказав він до свого невідбулого зятя. — Ти… краще… справді… залиш нас. Я не можу відмовити цьому панові у його проханні. Та й Єва, сам бачиш, хоче того самого. Наші домовленості, друже, не були нічим підкріплені з твого боку, а добродій… сам бачиш…

Ларг із силою вдарив кулаком по столу, за яким ще кілька хвилин тому обговорював із майбутнім тестем заручини і весілля з Євою. Широким кроком перетнув кімнату і вийшов, грюкнувши дверима.

Хальстен мовчки подивився на Марка.

— Ну, то будемо готуватися до вінчання, — стенув плечима той. — І коли ваша ласка, до мого хрещення. Я мало знаюся на протестантських звичаях, тому буду вдячний, якщо порадите мені, як і що.

— Наші звичаї прості… — мовив Хальстен. — Наші звичаї усі в Слові Божому записані… Коли ви християнин, то знаєте їх усі. Я ж зі свого боку поговорю про це з нашим священиком. Гадаю, ніяких складнощів не виникне, бо хто ж може заборонити людині прийняти Христа як свого Спасителя?

Марко хитнув головою:

— От і добре… ходімо, Єво, нам треба ще з тобою усе обговорити.

Хальстен лише розвів руками.

Вага капшука, якого він усе ще стискав у долоні, була занадто переконливим аргументом. А ще більшим аргументом було те, що гризло його іржею під час усіх тих перемовин із Ларгом, який хотів не лише його Єву, а й його таверну. Ото нежданий поворот! Тепер таверна «Золоторогий олень» залишиться Єві, а значить, як і раніше, буде належати йому!

* * *

Єва розгублено стояла біля дверей Маркової кімнати, мовчки м'яла край фартуха, поки він зосереджено підпорював загостреним кінчиком мисливського ножа шов на комірі свого хутряного каптана.

Далі дістав складеного учетверо Мазепиного листа й обережно заховав собі на грудях за кунтушем.

— Єво… — тихо проказав він, — зумієш полагодити оце? — підвів погляд на дівчину: — Ну, що таке? Чого стоїш заніміло?

Єва важко видихнула.

— Я… я не знаю, що й думати… Ти перевернув усе з ніг на голову…

— О, маєш тобі! — відповів Марко, відкладаючи каптан убік. — А це що за розмова?

— Тепер я й не знаю, що мені робити… — мовила Єва. — Я спекалася старого нелюба, який заповзято женихався до мене, а натомість мушу вийти заміж за чоловіка, якому я зовсім байдужа.

Марко підвівся.

— Ти просила допомогти, я допоміг. Іншої ради не було, — розвів він руками, — та й вчинок мій мав би довести тобі, Єво, що не така ти вже мені й байдужа… Так, те що сталося — сталося занадто стрімко, неочікувано, я не встиг закохатися у тебе… як би воно мало бути. Але… відчуваю, що зможу.

— То правда? — промовила Єва. — Ти кажеш правду?

— Так, — просто відповів Марко, — ти справді припала мені до душі… І коли вже так сталося, що ти сама принесла мені своє дівоцтво… я маю прийняти той дар гідно.

— Мені не треба твоїх жалощів! — проказала Єва. Сльози навернулися їй на очі і вона затулила їх долонями. — Не такої долі я собі бажала…

— Досить, зупинися, Єво…

Вишневецький підійшов ближче й обійняв її.

— Тепер ти моя наречена, і я не відступлюся, що б ти там не казала. Не сумуй, Єво. В неділю одружимося і тобі більше нічого не загрожуватиме.

— А далі… далі… — схлипнула вона. — А далі що? Ти відмовишся від своєї віри, одружишся зі мною, поїдеш, повернешся на свою землю… А що буде далі?

— Ти чекатимеш мене. Гадаю, повернуся швидше, аніж ти думаєш. А далі побачимо… Чи я залишуся з тобою тут, у Стокгольмі, чи тебе із собою заберу…

Він поцілував її чоло і щоки, мокрі від сліз.

— Не плач, краще спробуй і ти мене покохати!

Єва обвила його шию руками і міцно притислася до грудей.

— Янголе мій! Янголе! — прошепотіла вона. — Ти приїхав, аби визволити мене! Як я можу не покохати тебе?

— Мені час до короля… — відказав Марко тихо, цілуючи Єву в уста, — а ти чекай мене. Я до ночі повернуся. Прийдеш? Прийдеш сюди, до мене?

Єва підвела на Марка заплакані очі.

— Минулої ночі ми з тобою Божу заповідь вже порушили… Може, не варто аж так дратувати Бога? — запитала тремтячим голосом.

— І дала плоду також мужові своєму, і він їв… — тихо прошепотів Марко. — Єво-Єво! Пізно вже… Бог знав, що так станеться. Тільки немає такого зла, яке б Він не обернув на добро…

* * *

Карл XII їв, ретельно пережовуючи кожен шматочок. Він усе робив зважено, спокійно, не поспішаючи: слухав, реагував на слова співрозмовників, розмовляв, їв, пив, навіть усміхався якось сповільнено.

Зараз виглядав не так урочисто та пишно, як на вранішньому прийомі.

До вечері він перемінив свій одяг, позбувся мереживного жабо і кудлатої перуки, тож тепер обходився своїм власним густим білявим волоссям, гладенько зачесаним назад і схопленим на потилиці сизим муаровим бантом.

Вигляд мав стомлений і навіть трохи роздратований та, угледівши Марка Вишневецького, пожвавішав. Майнув рукою, щоб той присів напроти.

— Я зазвичай вечеряю на самоті, — проказав, витираючи тонкі вуста хустиною, — але сьогодні, гадаю, варто зрадити цій звичці. Ви цікава людина, тож мені не терпиться почути нарешті те, заради чого ви подолали такий довгий шлях до Стокгольма, пане Вишневецький.

— Ваша Величносте, увага, із якою ви люб’язно вислухали мене вранці, — відповів Марко, — додає мені надії бути почутим і сміливості говорити до вас так само відкрито.

— Прошу! — цілком схвально хитнув головою Карл XII. — Можете бути щирі і відверті, наскільки то можливо і прийнятно для вас. Я знаю, що у Московії насміхаються з моєї юності, однак будьте певні, мене з дитинства готували бути королем, тож попри мій вік я здатен приймати тверді рішення, коли мова йде про вигоди для моєї країни.

— То не вартує вашої уваги, мій королю! — проказав Марко вголос. — У Московії насміхаються з усього, що не вкладається у московських мізках.

Карл тим часом підніс до вуст келиха з чистою водою, немов демонструючи, що його думки та прагнення так само чисті й незатьмарені пожадливими бажаннями влади, на відміну від царя московського.

А Марко раптом зрозумів, наче йому скло перед очима протерли: з Карлом можна домовлятися!

Цей юний король, добре освічений і вельми привітний до нього, чужоземного посланця,