Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

зникало на відстані кількох кроків: бо тоді правильність, не характерна для живих форм, видавала свою наявність навіть крізь хаос знищення. Руїни не були, власне кажучи, суцільними, бо в них можна було зазирнути крізь щілини металевих згущень, не були й порожніми чи заповненими вщерть. Звідусюди віяло мертвотою занепаду. Роган подумав про випромінювач, та використання сили не мало жодного сенсу, бо бракувало замкнутого простору, до якого можна було б увірватися. Вихор ганяв між високими бастіонами хмари їдкої куряви. Регулярну мозаїку чорних отворів заповнював пісок, що весь час струменів униз, утворюючи біля їхнього підніжжя мовби копиці мініатюрної лави. Невпинний сипучий шелест супроводжував їх протягом усієї подорожі. Дискові антени, отвори рухливих лічильників Ґейґера, ультразвукові мікрофони й датчики випромінювання мовчали. Чути було лише порипування піску під колесами, уривчасте виття двигунів на підйомах чи на поворотах, коли змінювалося шикування колони; машини навперемін то зникали у глибокій холодній тіні, яку відкидали велетенські споруди, то знову виринали на шарлатово[1] осяяний пісок.

Урешті вони добралися до тектонічної тріщини. Це була щілина завширшки сто метрів, роззявлена, мов бездонна прірва, й очевидно справді глибока, бо її не заповнили навіть водоспади піску, безупинно несені вітром зі схилів до низу. Вони затрималися, і Роган вислав на протилежний бік летючого робота-розвідника. На екрані він стежив за тим, що той угледів телеоб’єктивами, але цей образ нічим не відрізнявся від баченого. Через годину розвідника відкликали назад, і коли той приєднався до групи, Роган, порадившись із Баллміном та фізиком Ґралевим, які сиділи у його машині, зважився на детальніший огляд кількох руїн.

Спочатку він пробував дослідити ультразвуковими зондами, наскільки товстим є шар піску, що вкриває «вулиці» мертвого «міста». Це було марудне заняття. Результати зондувань виявилися різними, мабуть, через те, що скельна основа зазнала внутрішньої декристалізації під час струсу, який викликав цю велику тріщину.

Видавалося, що в цій величезній ночвоподібній заглибині місцевості було десь від семи до дванадцяти метрів піску. Вони повернули на схід, до океану й, подолавши одинадцять кілометрів крутого шляху серед зчорнілих руїн, що ставали чимраз нижчими і чимраз менше виступали з піску, доки не зникли зовсім, дісталися до голих скель. Зупинилися над урвищем, таким високим, що шум хвиль, які розбивались об його підніжжя, долинав до них ледь чутним відголосом. Смуга голої скелі, очищеної від піску, неприродно гладкої, позначала лінію урвища, здіймаючись до півночі низкою гірських вершин, які застиглими стрибками летіли в дзеркало океану.

Позад себе вони залишили «місто» — тепер воно виглядало чорною лінією з правильними контурами, що тонули в рудуватій імлі. Роган з’єднався з «Непереможним», передав астрогаторові отриману інформацію, яка, власне кажучи, дорівнювала нулеві, й уся колона, і надалі дотримуючись заходів безпеки, повернула у глибину руїн.

Дорогою трапилася невелика пригода. Крайній лівий енергобот, очевидно внаслідок незначної помилки курсу, надто розширив сферу силового поля, так що воно ковзнуло краєм схиленої до них шпичастої багатошарової будівлі. З’єднаний з датчиками сили поля випромінювач антиматерії, котрого хтось виставив у режим автоматичного вогню в разі нападу, потрактував стрибок напруги як видиму ознаку того, що невідомий намагається пробити силове поле, і вистрелив у невинну руїну. Вся горішня секція погнутої «будівлі», завбільшки як земний хмародер, зненацька втратила брудно-чорний колір, розжарилася та сліпучо засяяла, аби за частку секунди розпастися зливою розплавленого металу. Жоден уламок не впав на колону, бо розпечені частки зіслизнули поверхнею невидимого купола, утвореного силовим полем. Не долетівши до землі, вони випарувалися від термічного удару. Однак анігіляція викликала стрибок випромінення, лічильники Ґейґера автоматично увімкнули тривогу, і Роган, клянучи й обіцяючи переламати кості тому, хто так запрограмував машину, кілька хвилин витратив на те, щоби скасувати тривогу та відповісти «Непереможному», який помітив спалах і негайно запитав про його причину.

— Досі ми знаємо лише, що це метал, імовірно, сталь з домішкою вольфраму та нікелю, — сказав Баллмін, який, не переймаючись виниклим розгардіяшем, скористався з нагоди і зробив спектроскопічний аналіз полум’я, котре огорнуло руїни.

— Чи можете визначити їхній вік? — запитав Роган, стираючи з рук дрібний пісок, що осідав на руках і обличчі. За ними залишилася скорчена від полум’я вціліла частина руїни; тепер вона висіла, мовби зламане крило, над дорогою, що вони пробили.

— Ні. Можу сказати, що воно з біса старе. З біса старе, — повторив він.

— Мусимо роздивитися його зблизька... І не питатиму старого про дозвіл, — додав Роган з несподіваною рішучістю.

Вони зупинилися біля складного об’єкта, утвореного кількома раменами, що сходилися до центру. В силовому полі відчинилася хвіртка, позначена двома вогнями. Зблизька враження хаосу було виразнішим. Фронтон будівлі утворювали трикутні плити, вкриті мовби дротяними щітками; зсередини ці плити підтримували системи прутів, товстих, як гілки. На поверхні вони виглядали більш-менш системно, але в глибині, куди спробували зазирнути, світячи потужними ліхтарями, ліс прутів розгалужувався, розходився з товстих вузлів, знову сходився, а все разом нагадувало гігантську драпачку з мільйонів перекручених кабелів. Вони шукали в них слідів електричного струму, поляризації, залишкового магнетизму, врешті радіоактивності — без жодного результату.

Зелені вогні, що позначали вхід у глибину поля, неспокійно пульсували. Свистів вітер, маси повітря, що вривались у сталеву гущу, видавали несамовиті тони.

— Що можуть значити ці бісові джунглі?

Роган витирав обличчя від піску, налиплого на спітнілу шкіру. Удвох з Баллміном вони стояли на оточеному низьким парапетом хребті літаючого розвідника, який завис на висоті кільканадцяти метрів над «вулицею», чи радше трикутною площею, вкритою дюнами, серед двох сусідніх руїн. Далеко внизу стояли їхні машини, й малі, мов іграшкові фігурки, люди дивилися на них, задерши голови.

Розвідник ширяв у повітрі. Тепер під ним була поверхня, повна гострих шпичаків чорнуватого металу, нерівна, пошарпана, місцями закрита згаданими трикутними плитами, які не лежали в одній площині, а були спрямовані вгору чи в боки, що давало змогу зазирнути в глибину, сповнену мороку. Гуща переплетених перегородок, прутів, пластинчастих опуклостей була такою, що крізь неї не пробивалося світло сонця, та й промені ліхтарів безсило грузли.

— Як ви гадаєте, Баллміне, що це може бути? — повторив Роган. Він був роздратований. Чоло, яке раз у раз витирав, почервоніло, шкіра боліла, пекли очі. Через кілька хвилин Роган мусив подати наступне донесення «Непереможному», та не міг навіть підібрати слів, щоб окреслити те, перед чим опинився.

— Я не провидець, — заперечив учений, — навіть не археолог. Хоча гадаю, що й археолог нічого б нам не сказав. Мені здається... — він замовк.

— Та кажіть