Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

— Ця конструкція не нагадує мені житло. Руїни жител якихось істот, розумієте? Якщо це взагалі можна з чимось порівняти, то хіба з машиною.

— З машиною? Але з якою? Збирачем інформації? А може, це було щось на зразок електронного мозку?..

— Ви й самі у це не вірите... — флегматично заперечив планетолог. Апарат посунувся убік, надалі майже торкаючись прутів, що хаотично стирчали серед вигнутих плит. — Ні. Тут не було жодних електричних кіл. Де ви тут бачите якісь перебірки, ізолятори, екрани?

— Можливо, вони були з горючого матеріалу, їх міг знищити вогонь. Адже це все-таки руїна, — невпевнено заперечив Роган.

— Можливо, — несподівано погодився Баллмін.

— То що мені сказати астрогаторові?

— Найкраще, аби пан передав йому весь цей балаган по телевізору.

— Це було не місто... — раптом сказав Роган, мовби подумки підсумувавши усе побачене.

— А мабуть, ні, — погодився планетолог. — У кожному разі, не таке місто, яке ми можемо уявити. Тут не жили ні людиноподібні істоти, ні хоч трохи схожі на них. А океанські форми дуже близькі до земних. Отож і на суходолі логічною була б їхня присутність.

— Так. Я постійно про це думаю. Ніхто з біологів не хоче про таке говорити. Як ви гадаєте?

— Не хочуть говорити, бо це надто неймовірне: виглядає так, ніби щось не допустило життя на сушу... Ніби не дозволило йому виринути з води...

— Така причина колись могла подіяти одноразово, наприклад у формі дуже близького вибуху Супернової. Адже ви знаєте, що дзетою Ліри кілька мільйонів років тому була Нова. Може, жорстке випромінювання знищило життя на континентах, а в глибинах океанів організми могли вціліти...

— Якби випромінювання було таким, як ви кажете, то його сліди ми помітили б і нині. Тим часом ґрунтова активність, як на ці околиці Галактики, є винятково мізерною. Крім того, за ці мільйони років еволюція знову посунулася б уперед; звісно, не було б жодних хребетних, лише примітивні мілководні форми. А ви помітили, що берег цілком мертвий?

— Помітив. Чи це має аж таке значення?

— Вирішальне. Життя виникає, як правило, в прибережній ніші й лише потім опускається у глибини океану. Тут не могло бути інакше. Щось його зіпхнуло. І здається, не дає вийти на сушу донині.

— Чому?

— Тому, що риби бояться зондів. На планетах, які я знаю, жодні тварини не боялись апаратів. Бо ж вони ніколи не бояться того, чого не бачили.

— Ви хочете сказати, що вони вже бачили зонди?

— Не знаю, що бачили. Але навіщо їм магнетичний інстинкт?

— Якась химерна історія, — буркнув Роган. Він дивився на роздерті фестони металу, перехилившись через поруччя, викривлені чорні кінці прутів тремтіли в повітряному потоці, який відкидав робот. Баллмін довгими кусачками обламував по черзі дроти, що стирчали з отвору тунелю.

— Я вам щось скажу, — мовив він. — Тут не було надто високої температури, ніде не було, інакше метал струх би. Отже, ваша гіпотеза про пожежу також відпадає...

— Тут будь-яка гіпотеза відпадає, — буркнув Роган. — Крім того, не розумію, яким чином можна пов’язати ці ідіотські хащі із загибеллю «Кондора». Адже вони абсолютно мертві.

— Так могло бути не завжди...

— Тисячу років тому — так, але не кілька років. Нема чого тут довше шукати. Повертаймось униз.

Далі вони мовчали, доки машина не опустилася до зелених сигнальних вогнів експедиції. Роган доручив технікам увімкнути телекамери й передати дані про ситуацію «Непереможному».

А сам зібрав учених у кабіні головного транспортера. Провітривши невеличку каюту киснем, вони взялися за канапки, запиваючи кавою з термосів. Над їхніми головами палала округла труба освітлення. Роганові подобалось її біле світло. Червонуватий день планети вже остогид. Баллмін сплюнув, бо пісок, що підступно проник до загубника маски, скрипнув на зубах під час їжі.

— Це мені дещо нагадує... — несподівано озвався Ґралев, закручуючи термос. Його чорне густе волосся блищало в штучному світлі.

— Можу вам розповісти. Але за умови, що не сприймете це надто серйозно.

— Якщо це тобі хоча б щось нагадує, то вже дуже цікаво, — кинув Роган з повним ротом. — Кажи, що це тобі нагадує.

— Безпосередньо нічого, але я чув таку історію... може, казку. Про Лиранів...

— Це не казка. Вони справді існували. Про них є монографія Ахрам’яна, — зауважив Роган.

За плечима Ґралева на пульті запульсувала лампочка — знак того, що встановлений безпосередній зв’язок з «Непереможним».

— Так, Пайне припускав, що деяким вдалося врятуватись. Але я майже певен, що це неправда. Усі загинули під час вибуху Нової.

— Це за шістнадцять світлових років звідси, — сказав Ґралев. — Я не знаю цієї книжки Ахрам’яна. Але чув, навіть не пригадую де, історію про те, як вони намагалися врятуватися. Кажуть, висилали кораблі на всі планети інших зірок навколо себе. Вони вже досить добре знали підсвітлову астрогацію.

— І що далі?

— Та, власне, все. Шістнадцять світлових років — не надто велика відстань. Може, один з їхніх кораблів приземлився тут?

— Припускаєш, що вони тут... Тобто, їхні нащадки.

— Не знаю, просто ці руїни асоціювалися в мене з ними. Вони могли це збудувати...

— А як вони, власне, виглядали? — запитав Роган. — Чи були схожими на людей?

— Ахрам’ян вважає, що так, — відповів Баллмін. — Але це лише гіпотеза. Після них залишилося менше, ніж після австралопітека.

— Дивно...

— Зовсім не дивно. Їхня планета протягом кільканадцяти тисяч років була занурена у хромосферу Нової. В окремі періоди температура на поверхні перевищувала десять тисяч градусів. Навіть донні скелі кори планети зазнали повної метаморфози. Від океанів не залишилось і сліду, вся куля висмажилась, як кістка у вогні. Подумайте, якихось сто віків усередині пожежі Нової!

— Лирани тут? Але чому вони мали б ховатися? І де?

— Може, вже вимерли? Зрештою, не вимагайте від мене надто багато. Я лише сказав те, що спало на думку.

Запанувала тиша. На пульті керування загорівся сигнал тривоги. Роган зірвався, підніс навушники до вух.

— Це Роган... Що? Це пан? Так! Так! Слухаю... Добре, негайно повертаємося! — показав колегам зблідле обличчя. — Друга група знайшла «Кондора»... За триста кілометрів звідси.

«Кондор»

Здалеку ракета виглядала як похилена вежа. Це враження посилювали піщані дюни навколо: від заходу їхня висота була значно вищою, ніж від