Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Розділ 3

Стою перед дверима кабінету пані Вернер. Мене кидає то в жар, то в холод. Чому вона мене викликала? Що я зробила? Хоча я здогадуюсь. Нахабний Даніель Філц. Він міг дати розпорядження щодо мого звільнення. Противний, пихатий, зарозумілий і самозакоханий Даніель Філц..

Глибоко вдихаю, після чого тричі стукаю в двері. Чую коротке «Заходьте» і одразу ж відкриваю двері.

— Викликали, пані Вернер?

— Так. Сідай, Амелія, — жінка жестом показує мені на стілець навпроти неї, тому я сідаю.

— Щось сталося? — питаю я, порушуючи тишину.

Пані Вернер піднімає на мене погляд, залишаючи якісь папери на столі. Вона знімає окуляри для зору та кладе їх на ці самі документи.

— Я розумію, що ти новенька і ще не знаєш всі правила. Мені дуже шкода, що твоє знайомство з паном Філцом не пройшло вдало, але за його наказом я мушу дати тобі перше попередження.

— Попередження? — перепитую.

— На перший раз тобі все пробачено, але якщо в тебе назбирається три таких попередження, то я змушена буду тебе звільнити.

— Пані Вернер, зачекайте. Це ж він винен. Він нахамив мені...

— Амелія, — перебиває мене жінка. — Я знаю. У нього не найкращий характер. І як я вже казала: мені шкода, але я нічого не можу з цим вдіяти.

Ми чуємо як відкриваються двері, тому майже одночасно дивимось прямо туди. В кабінет заходить пан Нахаба, одягнений в чорні штани і білу футболку, та прямує до столу пані Вернер. Він стає поруч з нею, одною рукою опираючись на стіл, і дуже уважно розглядає мене.

— Ви вже ознайомили її з першим попередженням? — запитує Філц, кидаючи свій холодний, пильний, підозріло-спокійний погляд на пані Вернер.

— Так, пане Філц.

— Добре, — каже він і повертає погляд на мене. — Можеш бути вільна, як тебе там...

— Амелія Скотт.

— Байдуже, — говорить він і в мені пробуджується гнів. — Я не маю запам'ятовувати всіх нахабних стажерів.

Я не витримую і гучно підіймаюсь. Стілець зі скрипом сунеться назад, а мої долоні лягають на стіл. Що він, в біса, робить? Йому подобається знущатись наді мною?

— До вашого відома, пане, як Вас там, — навмисно виділяю останні слова, щоб він відчув, як це неприємно, — у Вас немає жодної поваги до працівників.

— Амелія, — попереджає мене одним тільки моїм ім'ям пані Вернер.

— Я тільки перший день тут працюю, а Ви ставитесь до мене так, ніби я Вам зіпсувала життя. Можливо у Вас був невдалий день, але це не привід зриватись на мені, — продовжую я, хоча мені варто було б замовкнути.

— Друге попередження, пані Скотт, — відповідає хриплим голосом Даніель.

— Та хоч десять. Я краще знайду іншу роботу, аніж буду тут працювати. Знаєте... Хоча ні, ти не заслуговуєш того, щоб я зверталась до тебе на «Ви». Ти — зарозуміла, пихата людина. Я ще ніде не бачила такого відношення боса до своїх працівників. Я мріяла тут працювати ще коли була студенткою, але зараз розумію, що воно того було не варте, — дивлюсь на пані Вернер і пом'якшую голос. — Дякую Вам, пані Вернер. За все. Ви дуже хороша людина, — знову дивлюся на Філца, — на відміну від деяких.

Йду до дверей, говорячи «До побачення», відкриваю їх і ховаюсь подалі від очей Філца в коридорі.

Сьогодні досить дивний і напружений день.

Прямую до ліфту, де натискаю кнопку 1 і спускаюсь до ресепшену. Бідний Крістоф ще навіть не обідав. Нехай зараз піде, а я підміню його. Потім, коли він повернеться, я піду з готелю.

До того, як відкриваються двері ліфту, я намагаюсь заспокоїтись. Можливо, не треба було стільки всього казати. Я сама винна в тому, що втратила роботу. Напевно, моя мама буде розчарована.

— Як все пройшло? — запитує Крістоф, коли я підходжу до нього.

— Нормально. Йди обідай. Я попрацюю.

— Впевнена, що все гаразд?

— Так. Йди.

Крістоф підозріло дивиться на мене, але нічого не каже і йде. Я опускаюсь на стілець і закриваю долонями обличчя.

Дурепа.

Потрібно знайти якийсь підробіток, допоки не знайду постійну роботу. Можливо, я влаштуюсь офіціантом в якомусь кафе, або, якщо пощастить, мене візьмуть консультантом в якомусь з магазинів.

— Агов, пані Сміливість.

Опускаю руки і піднімаю погляд на Даніеля, який посміхається мені. Він поклав руки на стійку і розглядав моє обличчя. Коли цікаво цей хлопець знову встиг сюди прийти? Чому я не чула його кроків? Він що, якась незрозуміла всесвіту істота з магічними здібностями?

Можливо, так. Я б не здивувалась.

— Плакала?

— Я що, схожа на тих дівчаток, які плачуть через нахабних хлопців?

— Невже я дійсно такий поганий?

— Якби я провела ще декілька годин в твоїй компанії, то могла б з впевненістю сказати, що ти ще гірший.

Він починає дзвінко сміятись. В готелі так тихо, що здається ніби він користується гучномовцем. На його щоках я помічаю милі ямочки, які, до речі, йому личать. Нахабний красень — ось ким був Даніель Філц.

— Ти кумедна, — каже він, перестаючи сміятись і посміхається мені найгарнішою посмішкою, яку я коли не будь бачила. — Залишайся в готелі, Амелія.

— Що? — не вірю в його слова. — Після всього, що я сказала?

— В мене дійсно був поганий день і мені не слід було викидати весь свій гнів на тебе. Завтра вранці підійдеш до пані Вернер, щоб вона оформила документи щодо твоєї роботи.

— А як же моє стажування?

— Ще одне слово і я передумаю.

— Зрозуміла.

Посміхаюсь йому і дякую. Він йде до ліфту, але зупиняється за два кроки до нього і повертає голову вбік, щоб мати змогу подивитись на мене ще раз.

— Наступного разу тобі не варто так зі мною розмовляти. Я не такий добрий, як тобі могло щойно здатись.

— Мені так і не здавалось.

Він знову сміється. Цей сміх і ця посмішка починають мені подобатись. Є щось в них таке, що я не можу зрозуміти. Щось чарівне і навіть щире, що зовсім не характерно для цього хлопця.

— Маленьке чортеня, — каже він і заходить до ліфту. — Гарного тобі дня, Скотті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍