Інна Земець - Відлюдько, Інна Земець

       - Здається, початок шоу трохи пропустив, але фінал неперевершений!, - сміх виривається на волю і я відчуваю, що вкриваюся рум’янцем від п’ят до потилиці, - Допомога потрібна?

       - Ні, дякую, якраз завершила свої вправи, планую йти відпочивати, - як би ж так встати, щоб голими сідницями не засвітити і ті кляті скінні зняти? Бо йти так як є зараз я просто не зможу,  хіба шо ходою пінгвіна або повзти,- Буду вдячна, якщо публіка не залишатиметься в залі після закінчення вистави – акторам потрібно трохи приватності, коли згасають вогні рампи.

      - Жодних проблем, бачу що в тебе все під контролем, - все ще сміється Олександр. - Є тільки  одне прохання. Можна переглянути афішу на весь сезон?

Сусід зістрибує з…хто зна з чого, на що видерся, аби насолодитися моїм елегантним виходом з душу і зникає за забором. Футболка на ньому наче та сама, мокрюща вщент, сподіваюсь він хоча б перший акт пропустив. Знову тиша, її порушують лише шелестіння дощу, що добігає кінця та шарудіння тієї клятої шторки.

До глупої ночі сиджу тихо як миша, навіть подумки не дозволяю собі визирнути у вікно. Як відомо, нєжить за парканом надає перевагу вечірньому часу, а після денного інциденту я не маю ані найменшого бажання зустрічатись. З усіх сил намагаюсь вдати, що все нормально. Та де там! У голові неспинно показують фільм жахів з елементами комедії. Тепер розумію, що ті 15 хвилин марних намагань одягтися, супровождувала гарним саундтреком зліпленим з лайки, прокльонів, бурчання і стогонів. Мабуть цим і привернула увагу сусіда. Принаймні, на це я сподіваюсь. Бо як замислитись ще трохи, то потрібно визнати, є чималі шанси, що свій заплив річкою він завершив досить швидко і поки я тікала додому, ми помінялися ролями, а отже дійство для нього почалося із мого занурення в калюжу. А якщо він з самого початку помітив моє стеження?! Ой, краще б я в тій калюжі втопилася! Пристрасно молюсь, щоб хоча б мій вихід на головну сцену був прикритий шторкою, але в глибині душі розумію, що навряд чи це можливо. Та й хто підтвердить ті мої сподівання? Не піду ж питати Олександра: «Хей, сусіде! Скажи, а я гола випала, чи все ж прикрила дупцю?». Це ж треба, щоб вишенькою на торті того сорому був здоровезний персик, що прямо наголо вилетів з тієї халабуди. Щиро вітаю в Горбах, сусіде! Молодець, Марічка, добре що приїхала! Парканом пострибала, дно калюжі дослідила, сідницями повиблискувала. Але вийти на двір доведеться, вбиральні в будинку немає. Тихесенько підходжу до дверей і пильно кручу головою навкруги – наче чисто, тобто тихо. Навшпиньки прямую у справі, потім не вмикаючи світла мию руки і вже збираюсь йти додому, як відчуваю запах тютюну. Все, пересиджу тут поки викурить свою цигарку і піде в дім. За кілька хвилин диму вже не відчуваю і тихенько виглядаю. Чорти б його вхопили! У шпарину бачу світло мобілки і швидко зачиняю двері. За кілька хвилин мені стає холодно і нудно.  А як він там новини до ранку передивлятиметься? Треба влаштуватися зручніше, сяду на відро, вкриюся полотенцем. Чорт! Відро залізне і тихо перевернути його не вийде. Так, досить! Я шо, мале дівча? Рішуче виходжу і крокую до веранди.

       - Слава Богу, а то я вже готувався до нової серії ситкому!

Аж присідаю від того голосу.

       - Еееее, та ні… Просто… - мовчи, прибацана! Бо ляпнеш дурню типу: «Ходила до вітру, бо терпіти вже несила, а ось тепер в постільку тихесенько крадуся, щоб тебе не стріти».

        - Марія, ти ще тут?

Чую рипіння паркану і бачу силует Олександра над ним.

       - Все добре?

      - А як же ж?! Чудово! Цілий вечір пишу сценарій нового шоу. Та поки порадувати нема чим, але дай дівчині трохи часу на творчість.

      - Не вигадуй, твій талант в експромтах.

Посміхається, гад, відчуваю це шкірою! От би ж дізнатись трохи деталей, як саме мій експромт виглядав. Гірше ніж в моїй уяві вже не стане. Правда ж? Хто зна… Зупиняюсь і сміливо дивлюсь у очі, принаймні, в те місце, де вони мають бути, бо темно аж капець:

     - Експромт був слабенький, просто пішла в душ і послизнулась. Сподіваюсь, це не сильно тебе розчарує? - ввічливо посміхаюсь, хоча розгледіти ту штучну посмішку він все одно не зможе. Швидко підіймаюсь сходами і тут чую:

       - Правильно зробила, бо як руду глину одразу не змиєш, то потім прати важко. На добраніч, Марія!

Аааааааа, завтра ж тікаю в Київ!

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно