Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

туди й сюди іграшковий кораблик. Вони описують наші хвороби, як міський глашатай, котрий вигукує прикмети коня, що втік, або собаки, що загубився; ось такої масті смух, ось такий зріст, такі вуха, — покажіть їм справжнього хворого, і вони не розпізнають хвороби…» Сам він говорить тільки про те, що бачив або прочитав.

Монтень трохи кокетує, відмовляючись бути моралістом, який пише вчені праці. Він тішиться «розтягнутостями», відступами, «стрибками», анекдотами, нерідко досить далекими від сюжету, як, наприклад, у розділі «Про кульгавих», де кульгаві — чоловіки і жінки — з’являються лише в самому кінці, та й то тільки у зв’язку з їхнім потягом до насолод. Спочатку його книга була книжкою невтомного читача грецьких і латинських авторів, уривки з яких він класифікував за їхніми сюжетами. Одне слово, це була величезна картотека з коментарями. Але чим далі, тим виразніше він почував, що найбільше задоволення дістає від писання, здобуваючи спостереження із своєї власної духовної скарбниці. Перша книжка «Нарисів» багато в чому зобов’язана Плутарху, Сенеці[8] та іншим уславленим мислителям; друга і третя, хоч вони й нашпиговані цитатами, завдячують кращими сторінками тільки самому Монтеню.

Королі і вельможі поважали його думку, завжди сповнену здорового глузду і толерантності; вони давали Монтеню деякі дипломатичні доручення. Тільки від нього самого залежала його кар’єра у них на службі, «бо цей фах прибутковіший за всі інші». Але він прагнув одного — «здобути репутацію людини, котра хоч нічого й не придбала, але разом з тим нічого не змарнувала. Я можу, хвала богові, досягти цього без особливого напруження сил». Правду кажучи, лінощі і допитливість настроювали його скоріше на те, щоб бути глядачем, аніж дійовою особою на світовій сцені.

Обраний мером, він побажав від служби ухилитися; наказ короля цьому завадив. Прибувши, він виклав панам у Бордо, який він є: забудькуватий, безтурботний, незлобивий, не честолюбний, не скупий, не жорстокий. Він додає: «не твердий», але його листи до короля доводять, що все навпаки. Він енергійно захищає слабих і тих, хто «живе випадковими заробітками і в поті чола заробляє на хліб». Він наважується навіть сказати своєму суверену, що, оскільки королі правлять з допомогою правосуддя, треба, щоб це останнє було безкорисливим і рівним для всіх, щоб воно не потурало сильним на шкоду народу.

В епоху брутальну і жорстоку Монтеня настільки відштовхувала жорстокість, що він страждав, коли, полюючи, чув жалібний зойк зайця, схопленого собаками. Значно страшніші речі примушували його піднімати голос проти тортур. На його думку, жодними віруваннями не можна виправдати те, що людину підсмажують живцем. Він не приєднується до жодної із сторін, побоюючись, «щоб це не отруїло його свідомості», лишаючи за собою свободу захоплюватись у супротивнику тим, що похвально. «Мер і Монтень завжди були двома різними людьми, чітко відмежованими один від одного». Можливість розв’язання важливих проблем свого часу (якими були релігійні війни) він бачить у сердечній великодушності, у людяності, у справедливості. «Така єдина воля народів: Nihil est tam populare quam bonitas»[9]. Хотілося б, щоб це було правдою.

Призначений ще зовсім молодим радником Бордоського парламенту, він пішов у відставку 1571 року, коли йому було 38 років, щоб поринути, «сповненим сил, у лоно непорочного знання». Він розпочав «Нариси» приблизно 1572 року, у смутні часи[10]. Чому він почав писати? Передусім тому, що у цьому його щастя. Природжений письменник, підхльостуваний прикладом великих авторів, з якими він був добре знайомий, Монтень дістає радість, виробляючи власний стиль, прагнучи залишити у мові свій слід. Але він жадає також краще пізнати людину, пізнати її через себе, бо не має можливості спостерігати жодну істоту так зблизька, як самого себе; він бажає, нарешті, залишити друзям свій правдивий портрет.

Писати для нього означає уберегти себе від неробства, яке плодить химерні і небезпечні мрії. «Душа, не маючи чіткої мети, губить себе». Коли розум не спрямовувати, він «породжує стільки хаотично нагромаджених одне на одне химер і фантастичних чудовиськ, що, бажаючи розгледіти на дозвіллі, наскільки вони примхливі і безглузді, я почав робити їх перелік, тобто переносити їх на папір». Обнародуючи і засуджуючи свої власні вади, він сподівається навчити інших уникати їх. Однак він розуміє, що говорити про себе небезпечно. Читач скоріше вірить необачним визнанням, ніж похвальбі.

Монтень іде на риск, знаючи, що походить з роду, відомого своєю порядністю, і від дуже доброго батька. Зобов’язаний він цим крові, або прикладу, який бачив удома, чи доброму вихованню, одержаному в дитинстві? Але факт, що більшість пороків його жахають. Нахили спонукають його присвятити своє життя спілкуванню трьох видів.

Перший з них — дружба. Його дружні почуття до Ла Боесі[11] були постійними і бездоганними. Метою дружнього спілкування є вільність у поводженні, обмін думками, коротше — зв’язок душі, який не переслідує жодних вигод; справді чиста дружба, що не шукає нічого, крім себе самої. У ній повинні поєднуватись довір’я, чарівність, радість.

Другий вид спілкування — спілкування з гарними і благородними жінками. Зустрічаючись з ними, слід триматися трохи обережно, особливо тим, у кого грає плоть, — а Монтень саме такий. «Безглуздо віддавати цьому всі свої думки». Але не меншою дурницею було б вступати у подібні стосунки без кохання, не рахуючи, втім, шлюбу, у якому Монтень, як і Бальзак, не бачить умов для кохання. Добрий шлюб (коли такий взагалі існує, каже він) — це приємне співжиття, яке відзначається сталістю, довір’ям і взаємними обов’язками. Але відсутність перешкод притупляє бажання. Сам він одружився скоріше за звичаєм, ніж за вибором, і аж ніяк не соромиться визнати, що шукав любовних радощів не у шлюбі.

Третій вид спілкування, як відомо, — спілкування з книжками, що стало у пригоді не стільки для педантського накопичення знань, скільки для пробудження у ньому бажання при зіткненні з новими предметами сказати своє слово. Читаючи, він прагне, скоріше, викувати свій розум, ніж наситити його. Йому потрібний привід для роздумів. У своїй «бібліотеці», на четвертому поверсі башти, він гортає одну книжку, другу навмання, як прийдеться. «То я віддаюся роздумам, то заношу на папір або диктую, походжаючи туди й сюди, мої фантазії на зразок цих». Йому ніколи не надокучає добирати цитати. «Адже я цитую те, що не вмію виразити так само добре або через недостатню виразність моєї мови, або внаслідок слабості мого розуму». Але йому відомо також, що спілкування з книжками, коли воно перетворюється на манію, не позбавлене небезпеки. «Коли я пишу, я уникаю товариства книжок і спогадів про них зі страху, щоб вони