Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

То які ж істини відкрив він для себе з допомогою цих трьох видів спілкування, аналізу власної думки, мандрів? Головне — нескінченне багатство звичаїв, суджень. Кожний народ називає варварством те, що не прийнято у нього самого. Створюється уявлення, що для нас єдиний взірець істини — погляди тієї країни, звідки ми походимо. Тільки тут (для кожного) — досконала релігія, досконала поліція, і не тому, що вони розумні, а тому, що вони наші.

Досить почитати або помандрувати, щоб переконатися, що залежно від часу і місця людський розум надає однакового значення цілком різним звичаям і віруванням. Монтень неодноразово бавиться складанням нескінченних переліків такого роду прикладів, іноді неймовірних. Є народи, які оплакують смерть дітей і святкують смерть старих, такі, де чоловіки без жодних причин можуть розлучатися зі своїми дружинами, де найбажаніший вид поховання — бути відданим на поживу собакам, а в інших місцях — птахам; такі, де вітаються, приклавши палець до землі, а потім піднявши його до неба; тут їдять людське м’ясо, там шанобливий син повинен убити свого батька, який досягнув певного віку. Список займає сторінки й сторінки. Який же можна зробити з цього висновок, коли не той, що єдиний володар світу — звичай?

Людина непостійна. Вона багатолика і завжди вагається (тому вона й має історію). Вона дотримується звичаю, навіть коли звичай заперечується розумом. Чи є що-небудь дивніше, ніж бачити народ, який керується в усіх своїх домашніх справах законом, записаним і опублікованим не його мовою? Чи є що-небудь неймовірніше, ніж бачити націю, де судові посади продаються, а вироки сплачуються готівкою? Так ось, ця нація — французи. Чи значить це, що слід повставати проти звичаю? Він так не вважає. Такого роду міркування не повинні відвертати розумну людину від слідування загальноприйнятому способу життя. Усі відступи від усталених звичаїв продиктовані скоріше безглуздям, ніж розумом.

Монтень схвалює Сократа за те, що той пожертвував життям заради закону, хай і несправедливого[12]. Завжди сумнівно, чи може зміна діючого закону принести користь. Політичний устрій подібний до будинку, спорудженого з кількох з’єднаних між собою частин; неможливо розхитати одну з них, щоб це не позначилося на цілому. «Я розчарувався в усіх нововведеннях, — говорить Монтень, — у якому б вигляді вони нам не з’являлися, і маю всі підстави для цього, бо бачив, до яких фатальних наслідків вони призводять. Ті, хто розхитує державний устрій, першими якнайчастіше і гинуть під його руїнами». Тому він уславлює християнську релігію за те, що вона вимагає коритися властям.

Яку ж користь сподівається він видобути з цього переліку звичаїв і показу людських безумств? Навіщо викривати все, коли кінець кінцем пропонується добровільно в усьому взяти участь? Відповідь проста. Важливо переконати людину у її невігластві, оскільки це значить вселити в неї скромність, яка породжує терпимість. «Що я знаю? — говорить Монтень і дістає втіху, заперечуючи в уславленій «Апології Раймонда Сабундського»[13] багато з тих способів, з допомогою яких людина, як вона гадає, осягнула істину. Філософія — це лише софістична поезія. Наука? Вона розплачується з нами речами, які сама ж вчить нас вважати вигаданими. Досвід? Ми бачимо, що, уявивши собі одне, червоніємо, а друге — бліднемо, можемо, коли захочемо, поворухнути пальцем, але чому? Як? Хто це знає? Історія? Неможливо зробити висновки щодо схожих подій; вони завжди чимось відрізняються одна від одної. Медицина? Медики ніколи не можуть дійти згоди між собою. Ні, у світі ніколи не існувало двох однакових думок, як не існує двох однакових волосинок або зерен.

То що ж? Коли ми нічого не знаємо і не можемо нічого знати, яку пораду дати людині, щоб вона могла керуватися нею в житті? Паскаль, котрий після Монтеня заходився руйнувати всю науку людства, щоб краще об’єднати людину з богом, вважає Монтеня скептиком. Це невірно. «Що я знаю?» — не останнє його слово. Точнісінько так само, як «чиста дошка» — не останнє слово Декарта[14]. Коли сумнів — м’яка подушка «для розумної голови», то лише тому, що він рятує від фанатизму. «Упертість і запальність духу — найвірніші докази глупоти. Чи є на світі істота, так само впевнена в собі, рішуча, зарозуміла, споглядальна, бундючна, глибокодумна, як осел?» Божевільний не сумнівається ніколи.

Сумнів Монтеня лишається позитивним. Він не скептик, а агностик. Він не твердить того, чого не знає. Він вважає атеїзм припущенням, не доведеним, протиприродним і жахливим. Але він добре бачить, що ми — «християни з тих самих причин, з яких ми є перигорцями або німцями». Ми одержуємо свою релігію від звичаю, оскільки народились у країні, де вона прийнята.

Наш розум неспроможний осягнути і довести метафізичні істини. Лишаються два виходи: зробити висновок, що вони для нас зовсім непізнанні, або спробувати прийняти їх, спираючись не на докази і судження, а на божественну і надприродну силу. Монтень обирає друге. Як може людина повірити в те, що «цей чудовий рух небозводу, це вічне світло, що пливе зі світил, які велично обертаються над її головою», існують стільки віків для її вигод і до її послуг? З якої причини розум цього тлінного створіння може претендувати на роль хазяїна і володаря Всесвіту, пізнати найдрібнішу часточку якого він неспроможний? Тож будемо дотримуватись і тут, як і в усьому іншому, стародавніх звичаїв. Монтень вірує в бога, як античний деїст, і він християнин, тому що він — француз XVI століття.

Але він не бажає, щоб релігія, призначення якої — викоренення пороків, їх живила. Він не згодний, щоб який-небудь фанатик-католик в ім’я християнства, релігії добра і милосердя, вбивав жінок і дітей тому, що вони протестанти. Власне кажучи, мораль, обрана ним особисто для себе, — це спокійний стоїцизм, трохи забарвлений епікуреїзмом. Ця легковажна людина здатна виявити душевну силу і не раз це доводила, як у небезпеці, так і в хворобі. Зовсім молодим він волів привчити себе до думки про смерть, уявляючи, що вона завжди може бути поряд. «Коли під нами спіткнеться кінь, коли з даху впаде черепиця… будемо повторювати собі кожного разу: а що, коли це й є сама смерть? Тому давайте будемо незламнішими». І він додає, трохи всупереч власним висловлюванням: «Смерть… Що вам до неї — і коли ви померли, і коли ви живі? Коли живі — тому, що ви ще існуєте; коли вмерли — тому, що вас нема», — а це рівнозначно тому, щоб сказати — людина не може осмислити свою смерть.

Кінець кінцем ця мудрість, розсудлива