Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

увібрати в себе все і відразу. Стіни густо завішані сухими пучечками зілля, чудернацькими покручами корінців і галузок, жовтим побляклим цвітом, і це все розливало довкола дивні, ні з чим незрівнянні запахи, які настирливо хилили до сну. Пахощі трав, які зібрала пані Розалія, були значно міцніші, гостріші за ті, до яких я призвичаївся вдома, і, коли я тепер заплющую очі, то ніздрі мої пригадують власне їх.

Взагалі я в дитинстві полюбляв принюхуватися геть до всього, мій ніс вивчав життя, не поступаючись очам, вбираючи в себе усе, що виділяло бодай найменший запах. Особливо манила мене паста для взуття, я вдихав її, мов аромат чудесної квітки, запах бензини бив у ніздрі так наполегливо, що витісняв усі інші запахи, манив до себе й запах ацетону, різноманітних клеїв. А ще я любив стати позаду автобуса і нюхати гази, що вилітали з рури.

Коли десь неподалік прокладали асфальт, запах топленої смоли приваблював дітваків звідусюди, кожен брав до вуст грудочку смоли і жвакуляв, наче солодку жуйку. Смак живиці, що проступала на стовбурах вишневих дерев, успішно конкурував зі смолою.

Тим часом запах у пані Розалії був далеко неоднорідним, це був якийсь шалений букет запахів, з якого вдавалося виокремити пахощі полину, ясмину, валер’янки і горіхового листя.

Серед засушених дивовиж були й кажани, вужі, змії, ящірки, жаби, пуголовки.

Господиня, побачивши, як я задивляюся на її скарби, підійшла і погладила рукою жмутики трав:

– Оце чар-зілля, молодим на щастя й на весілля. А то маїв цвіт, для нещасливих вдів і сиріт. Хто його має, недолі не знає. Зір-травиця для всього годиться. На лиця червоні для любої доні, на брови чорненькі дівкам молоденьким. Грім-криця для сліпих та хворих щасниця. Зіллячком, квіттячком раннім гояться всілякі рани. Цвіти глоду для чоловічого роду, хто їх має, тому Бог силу дає. А то зілля-чаша для чорного часу, на усеньке горе звідусіль і з-за моря. Цвіт-щастя не кожному в руки дасться. Для щирих то доля, для злих – неволя.

Проторохтівши ті примівки, чарівниця підійшла до столу, дмухнула, і стіл відразу перетворився на маленький ставок, порослий густим очеретом, у якому гуляв легенький літневий вітерець. Чарівниця занурила руки у воду і хутенько виловила в намулі кількох золотистих линів. Риби полетіли у мидницю, а рудий котяра Лазар почав здирати кігтями луску з такою спритністю, мовби тільки цим лепським заняттям і перебивався все життя. Вилущивши та випотрошивши рибу, котяра кидав її у баняк з водою. Моя бабуся без слова взялася ту рибу смажити, посипавши її сіллю і сушеним зіллям.

А тим часом чарівниця змела весь очерет разом зі ставочком зі столу і застелила обрусом, з якого проростала пахуча городина – молодий часник, стрільчаста цибуля, кріп, соковиті стебельця й галузки базиліку, розмарину, шавлії та естрагону.

Ми їли смажених линів просто серед цієї зелені, і чарівниця оповідала бабуні, як застосовувати якесь там зілля.

Одного разу я був присутній при тому, як пані Розалія товкла в ступі сушену гадюку, розтирала її на порошок, потім розфасовувала по сірникових пуделочках і надписувала. За всіма її рухами я стежив із виряченими очима. Скільки моя бабця не намагалася спрямувати мою увагу на щось інше, цікавіше, притаманне нормальним дітям, я неодмінно зосереджувався на маніпуляціях пані Розалії, бо саме тут діялася казка, саме тут відбувалося диво. Саме тут бабця набиралася якихось невідомих їй досі замовлянь чи оновлювала старі. Адже замовляння, як виявилося, старіли, їх із часом доводилося відсвіжувати, вставляти бодай одне нове слово, котре заряджало енергією всі інші слова.

– Сяню, я ті прошу, не вживай у замовляннях імена святих. Та ж то бздура. Тоті замовляння зародилися так давно, що тими святими й не пахло, – радила пані Розалія.

– Але я запам’ятала їх власне так, – боронилася бабця.

– Але ж ти мусиш тямити, жи то є смішне. Ну нащо то казати: «Святий Власію, поможи…», як то є тілько покруч з Велеса, бо попи так зарядили.

– То шо й Ісуса не згадувати?

– Сяню, є замовляння дуже старі, дохристиянські, а є християнські. То власне в тих останніх звертаєсі до Ісуса, але в жоднім випадку не мож згадувати Ісуса, коли маєш когось причарувати, чи розсварити, чи з’єднати, чи випровадити в чужі світи, чи наслати або зняти вроки.

– Та я то знаю. Але ж коли то мені в голові вже стілько літ сидить, то я негодна вивітрити.

3

Коли ми відходили, чарівниця провела нас за хвіртку і подарувала мені ріжок – може, молодої козулі, може, цапка, а може, дідька.

Смак різки

Святий Миколай міг мені приносити різні подарунки, але дві речі були завше незмінні – книжка і різка. Оскільки в дитинстві і навіть у підлітковому віці я захоплювався казками, то в листі до Миколая я просив казок, і він мені їх справно приносив. Про різку, ясна річ, я не згадував, але і її святий Миколай теж не забував. Ті різки мали одну особливість – вони не нагадували галузок із тих дерев чи кущів, які росли поблизу нашої хати, отже Миколай виламував їх деінде, і мене завше цікавило, де ж такі різки проростають. Різка від святого була довга й ідеально рівна, а ще вона зі свистом розтинала повітря. Це справляло враження. Різку бабця клала на шафу, але так, аби бодай кінчик її виднівся, і, коли я бував нечемним, нагадувала, що та різка на мене чекає.

Різку зберігалося весь рік, і якщо так жодного разу мене нею не пригостили, то бабця чисто символічно вдаряла мене різкою по дупці й кидала у піч, бо ж різка таки мусила виконати свою виховну функцію. Але що у тісній хаті хрестити малого неслуха замашною різкою було незручно, то вона так і лежала без діла, а моєю дупцею гуляли тріпачка, ремінь, віник чи мухобийка. Тріпачка була виплетена з прутів і дошкуляла не так уже й сильно, як це можна було запідозрити з мого вереску, бо верещав я з великим натхненням, аби батьки чи дід із бабою не запідозрили бува, що тріпачка насправді сильно поступається ременеві. Для більшого ефекту я починав ридати на самий тільки вигляд тріпачки. Віник і мухобийка викликали в мене такі самі емоції, оскільки вони теж дуже сильно поступалися ременеві.

А проте одного разу Миколаєву різку я таки засмакував. Трапилося це після того, як бабця стала мене брати з собою до пані Розалії.

У ворожки на полиці стояли рядами закорковані пляшечки і слоїчки, я любив їх розглядати, вдивлятися в них, як вдивляються у небеса або в морську глибінь, бо то все були різнобарвні настоянки, що набирали