Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

окреслюючи кордони свого величного царства, яке складалося лише з кухні й покою. Обидва ці приміщення були захаращені так, що будь-які пересування тут складали неабияку проблему – можна було заблукати й не вибратися, а то, можливо, перетворитися на таргана і прилучитися до їхньої компанії.

– То ви ще й годуєте їх?

– Аякже. Що ж то за цар, який не піклується про свій народ?! Ні, я свого народу не зраджу. Я піду з ним до кінця, навіть у смерть. Хочеш побачити, як вони мені допомагають?

І, взявши мене за руку, підвів до високого столика, на якому лежала велика товстенна книга в шкіряній палітурці. Гершель перегорнув обкладинку, і я побачив тарганів, що снували між сторінками з дивним заклопотаним виглядом, нервово ворушачи вусами.

– Що вони роблять?

– Рятують Книгу.

Придивившись, я помітив, що таргани метушилися не просто так, вони латали попсовані сторінки, заліплювали малюсінькими клаптиками паперу дірки, доштуковували літери, підводили свіжою барвою малюнки, золотили орнаменти. Пожовклі, поточені часом аркуші відроджувалися на очах.

– Ахе сенем таге бін кал ва-хомер, гзера шава ав тікатув ехад… – шарудів сухими вустами Гершель.

І слова ці єдналися в одне плетиво з дивними словами заклинань, які промовляла моя бабуся, складалося враження, що говорили вони однією мовою, однаково незбагненною для мене.

– Бачиш, вони вишукують літери, які пошкодилися, відновлюють їх і воскрешають померлі слова. А слова, щоб ти знав, як і люди – одні смертні, інші безсмертні. І нема жодного значення, якою мовою слово промовлене, бо в слові тім від самого його зародження вже грає кров усіх найдревніших слів. А в Талмуді кожне слово – віще. І має не одне значення, а безліч значень. Слово Талмуду здатне вбити і оживити. Двісті років тому рабин з Холму Елія повторив учинок рабина з Праги і виліпив глиняного чоловіка Голема. З глини він виліпив усі частини його тіла, і всі органи, а проте це не була жива людина, а тільки купа глини і більше нічого. Тоді раббі Елія помістив йому до вуст букви зі Святого Письма, котрі склали слово «життя», і став промовляти алфавіт над кожним його органом. Потім на чолі його виписав слово «емет», що означає «істина». І сталося диво – Голем ожив. Аби знищити глиняне чудовисько, варто було тільки стерти першу букву, і зоставалося іно слово «мет», яке означає «смерть». Власне це йому й довелося зробити, коли Голем збісився і вибіг на вулицю та почав убивати всіх на свому шляху. А ось у Книзі Санхедрин пишеться, що двоє вчених – рабин Ханіна і рабин Ошая – мали звичай напередодні кожної суботи вивчати Книгу Творення і з її допомогою створювати трилітнього бичка, якого і з’їдали собі любенько на вечерю.

– А ви… ви теж вивчаєте Книгу Творення?

– Не все те, що під силу раббі, потрафить здійснити такий простий жид, як я.

Він виклав половину смажених бобів у миску, а решту висипав на підлогу, і враз невідь-звідки вигулькнули таргани й розкатуляли боби по своїх закамарках.

Я й справді ще ніколи не куштував такого смачного бобу, а з’ївши іно два зернятка, вже відчув ситість.

Гершель провів мене до хвіртки.

– Передай своїй бабці вітання і нехай не гнівається на мене. Може, вона подумає, що старий Гершель з дуба впав, може, нічого не подумає, а може, згребе усі ті золоті домовини, в яких поховані мученики, і занесе мені, аби я поховав їх, як належиться, прочитавши молитви.

І власне це останнє й зробила моя бабця, припинивши відтоді свою комахотерапію.

У день, коли Гершель ховав тарганів і ясенових жуків, небо було кам’яне, вдалині на обрії котилися громові фури, наладовані важкими, як свинець, хмарами, і тільки простісінько над нашою Софіївкою яскравіло маленьке кругле віконце сонячного світла, крізь яке діставалися на тамтой світ душі покійників.

Ріжок

1

Серед безлічі різних іграшок я мав також кривого ріжка, якого дістав у подарунок. Цього ріжка я прикладав інколи до вуха і чув тоді якийсь дивовижний гомін – мовби водночас промовляло кілька осіб, слова їхні перепліталися, накладалися одні на одних, і скільки я не намагався вслухатися, не міг розібрати нічого. А проте мені здавалося, що розмовляють вони цілком зрозумілою мовою і про щось таке, що й для мене може бути важливим. Часом я чув, як плеще хвилями море і як хрумтить мокрий пісок, коли ступають по ньому коні, дзенькає зброя, вітер полоще знаменами, плащами і шумить у соснах.

Бувало, що голос у ріжку щось оповідав, якусь історію – сумну і тривожну, скрикували птахи, били сполохано крилами і далеко-далеко, в суцільній імлі, блукав подорожній, провалюючись по пояс у сніг. Під завивання вітру я засинав із ріжком біля вуха.

Коли сон барився, я сам розповідав у ріжок що-небудь, слова мої пірнали у його глибини і линули понад тією дивною країною, яка існувала в ріжку. Мені хотілося думати, що всі, хто живе в ріжку, чекають на мої оповіді.

Ріжок настирливо приковував мою увагу до себе, мені хотілося розколоти його й нарешті подивитися, хто ж там шепоче і хто слухає моїх оповідок.

2

Пацієнти навідували бабцю щодня, і вона, як кожен порядний цілитель, деколи потребувала консультації. Час від часу вирушала в гості до іншої такої самої знахарки, що мешкала неподалік залізничного двірця, на околицю, яка називалася Гіркою, а що я перебував під бабусиною опікою, то з великим задоволенням супроводжував її туди.

Пані Розалія мешкала в затишній хатинці, вгрузлій у землю мало не по самі вікна і оточеній дивовижними кущами й квітами, які її закутали так щільно, що з вулиці неможливо було розгледіти ані клаптика вибіленої стіни. У квітах збуджено дзижчали бджоли, спурхували метелики і золотаві кузьки, а над тим усім млосно пахтіли чорні кетяги достиглої бузини.

Щойно ми наблизились до дверей, як згори долинув голос господині, вона сиділа на гіллі горіха і сварилася з кимсь таємничим у небі, ще й погрожувала кулаками, а вітер лопотів усіма сімдесятьма сімома її спідницями, і налякані ворони на сусідніх деревах пронизливо скрикували й стріпували крильми.

Пані Розалія спрямувала пальця на захід і темна гриваста хмара вайлувато, мов слон, розвернулася і неохоче посунула у вказаному напрямку, міняючи обриси своєї пухкої куделі та видобуваючи з глибокого зимного нутра застуджене схлипування.

Тоді господиня врешті заспокоїлася і зістрибнула з дерева, хоча ні, не зістрибнула, а грайливо опала, мов делікатна пелюстка яблуневого цвіту, вигойдуючись у повітрі. Я спостерігав за нею, роззявивши рота, тоді як бабуся дивилася на все це без тіні подиву, либонь бачила подібні сцени не вперше.

Ми увійшли за чарівницею в хату, і очі мої жадібно забігали, заметушилися, не в стані