Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

Серед колекції зілля в хаті господині було котресь, що давало змогу літати. Відьми ним натираються, сідають на мітлу або кочергу і фіуфіть! – попід хмари. У снах я не раз літав, а так хотілося полетіти насправжки.

Були там і слоїчки з різними дивовижами, як от тлінні останки святих чи просто порядних людей.

В одному слоїчкові плавали кістки святого Транквіліона, що його розіп’яв король Кий на шляху в Галич. Кістки святого розібрали його учні і передавали з покоління в покоління. Аби вони краще збереглися, їх щоразу заливали якимсь новим трунком. Тлінні останки святого славилися своїми цілющими властивостями, але не вони були під постійною загрозою, а настій на кістках, його жадібно випивали геть усі завойовники, його по краплі розпродували в корчмах, він повертав сліпим зір, глухим – слух, запліднював жінок, аби ті народжували нових мислителів, хоча вони продовжували народжувати розбишак. Крапля настою коштувала стільки ж, як бочка вина або туша кабана. І пані Розалія інколи дозволяла собі свято, продаючи крапелиночку.

Кістки у спиртовому плині не лежали ані на дні, ані не плавали на поверхні, вони мовби перебували в стані невагомості і непорушно застигли в самому центрі слоїка. Непомітно від ворожки я збовтував слоїк, і тоді кістки то піднімалися вгору, то опускалися вниз, перевертаючись при цьому, наче акробати, але завше врешті-решт займали початкову позицію. Здавалося, наче хтось невидимий там у слоїку старанно порядкує, все вимірює і зважує, мовби йому на цьому не знати як залежало. Мені завше баглося впіймати його на гарячому, але все намарно.

– А можна мені крапелиночку цілющої настоянки?

– А тобі ж навіщо? Ти ще малий. Що тобі бракує?

– Я хочу розуміти мову трав і комах.

– І ти гадаєш святий Транквіліон тобі в цьому допоможе?

– А як не він, то хто?

– Можна зварити гадюку і з’їсти гадючий росіл, тоді мова рослин і всіх комах, птахів та звірів стане такою ж зрозумілою, як наші з тобою теревені.

– А ви пробували той росіл?

– Нічого гидкішого в свому життя я не смакувала. Але діє він не довго – лише кілька днів, потім знову доводиться його пити, і так без кінця.

– А якщо спробувати настоянку на кістках святого?

– Навіть не думай.

– Але чому?

– Це небезпечно.

– Чому ж ви вділяєте її по краплі всім іншим?

– Тільки тим, для кого це вже остання надія.

– Але чим же воно таке небезпечне?

– Не можна що-небудь взяти одною рукою, аби не віддати іншою. Людина все життя тільки те й робить, що бере і віддає, бере і віддає. Мощі святого Транквіліона мають власне таку властивість – чимсь обдарувати і щось відібрати. І коли комусь дошкуляє хвороба в одному місці, а він вже не годен терпіти і шукає зцілення за будь-яку ціну, я даю йому краплю настоянки, і він зцілюється, аби за хвилю набути іншу болячку, яка йому ще не сприкрилася.

– І він потім знову приходить до вас?

– Аякже. Іншої ради нема. Щось береш, а щось віддаєш. Ти готовий віддати щось навзамін? За те, що почнеш розуміти мову рослин і комах?

Я замислився – чим я міг пожертвувати? Що я таке мав, чого б не шкода було позбутися? Але не хотілося про це думати. Мене тягло до хати пані Розалії з якоюсь нестримною силою, аж поки одного дня я таки тихенько не висмикнувся з хати й не чкурнув до чарівниці. Було мені тоді п’ять років, і перехожі, бачачи малюка, який діловито чимчикує звивистими вуличками, спинялися та питали, куди це я намірився. Та я знав, що відказувати:

– До бабці.

В нагороду отримуючи теплі усмішки, я таким робом дістався до хати пані Розалії, котра зранку завше була відсутня, бо так само, як і моя бабця, ходила на луги по зілля. Ключика вона ховала під порогом, я відімкнув двері і прокрався всередину. Тепер постала проблема, як дістати чарівний слоїчок, адже господиня, помітивши мій інтерес, переставила його високо на шафу, а мені, малому, сягнути його було неможливо. Та тільки я присунув крісло і виліз на нього, як почулися перед хатою кроки, шарудіння і голосне здивування. Я отерп. Пані Розалія повернулася і не могла знайти ключа. Я у відчаї шмигонув під ліжко і відчув себе мишею.

Врешті господиня зрозуміла, що ключ у дверях.

– Але то я стара недорайда! Забути ключа в дверях! – нарікала вона. – Добре, жи голови не забула.

Потім вона покликала кота Мацька і налила йому в мисочку молока. Кіт знервовано зиркав у бік ліжка, але від молока не відмовився.

– Шось ти, Мацьку, неспокійний, – покивала вона головою і заходилася розкладати трави на столі.

Хатою полинув п’янливий запах. Я поклав голову на руки і задрімав.

Прокинувся я від голосної розмови. Моя перелякана бабця після тривалих роздумувань вирішила, що мене можна знайти тільки тут. І вона, зрештою, не помилилася, хоча ще цього й не знала, бо я затамувавши подих, продовжував лежати під ліжком.

І тут пані Розалія пригадала дивний трафунок з ключем, а також не менш дивну поведінку Мацька, який знервовано зиркав у бік ліжка. За мить бабця уже вклякнула біля ліжка і радісно гукнула:

– Є! Ану вилазь, збиточнику!

– А не будете бити? – розплакався я, відсовуючись до самої стіни.

Бабця, бачачи, що інакше мене не дістане, обіцяла, що най вже так і буде, ременем мене цього разу не почастує.

Та коли ми вернулися додому, бабця сказала:

– Ану скидай штани!

Я став лементувати:

– А ви ж обіцяли.

– Обіцяла, що не почастую ременем, а різочку святого Миколая мусиш таки засмакувати.

Хльоскання різки по голій дупці незабутнє враження. І хоча то був один-єдиний раз, але він витіснив з моєї пам’яті усі інші випадки, коли по мені гуляли тріпачки й ремені. Біль від її ударів був не схожий на жоден інший – гострий і обпікаючий, він миттєво пронизував усе тіло, та так, що я аж захлинався криком, болем і повітрям, а потім ще довго чіхався і катулявся по підлозі.

Звідтоді я завше зиркав на різку з острахом, не відважуючись навіть торкнутися її пальцем. Різка в уяві моїй перетворилася на дивовижну істоту, котра жила своїм особливим життям, але залежним від мене, як буває залежною плюсква від чиєїсь крови, бо ж так само і різка мусила б час від часу дістати свій життєдайний заряд, розтявши зі свистом повітря і приклавшись до чийогось тіла. Недаремно, коли стару різку спалювали в грубці, мені вчувалося її жалібне квиління, але я не шкодував її, а завше проказував:

– Так тобі й треба.

Вишиваний світ

Скільки я пам’ятаю бабусю, вона весь час вишивала. Спочатку я не дуже звертав увагу на її вишиття, але одного разу помітив, як стара вишня,