Василь Арсенович Чумак - Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак

активною участю у війні Запорозької Січі з кримським ханом. Про це свідчить і донос запорозького старшини П. Савицького, в якому він повідомив імператрицю в 1767 р., що Калнишевський зрадив інтереси Росії: віддав наказ запорозькому війську бути готовим до війни з Росією, «выбрав в войске добрых 20 человек, готов послать к турецкому императору с прошением принять под покровительство»[36].

До того ж П. Калнишевський домагався, щоб Україна була відновлена у кордонах, які були зафіксовані у договорі Б. Хмельницького. Його всіляко заспокоювали, обіцяли, що війни з Кримом не буде, а тільки з Туреччиною, що всі кордони України буде підтверджено.

Воєнні дії розпочалися 1768 р. Найактивнішу участь у боях, особливо за укріплення на чорноморському узбережжі, взяло запорозьке військо. Воно блискуче виконало поставлене завдання, про що і повідомив генерал-фельдмаршал П. А. Рум’янцев імператрицю. Кошовий і старшина отримали царські нагороди, відзначалися полководські здібності «генерала П. Калнишевського».

Проте ситуація змінилися, коли запорожці відмовилися виступити проти кримського хана Іслам-Ґірея, який 1769 р. напав на південні області. Ще більше роздратування Петербурга викликав дозвіл запорожців татарам вступити на територію Запорожжя і залишитися на зимівлю. Це стало приводом для демаршу російського посла О. Обрескова на переговорах у Бухаресті в 1772 р. Він звинуватив Туреччину в тому, що вона дозволила татарам два роки зимувати на запорозькій території. Катерина II намагалася всіляко зашкодити добрим стосункам між Запорожжям і Кримом, а також переконати хана у тому, що Росія не прагне приєднати Крим, а лише хоче, щоб він став незалежною державою. Це врешті-решт вдалося губернатору Слобідської України Є. Щербиніну, посланому в Крим для переговорів.

Після того, як Є. Щербинін спровокував виступ ногайської орди проти кримського хана 1772 р., останній змушений був підписати договір і проголосити Декларацію про державне відокремлення Криму від Туреччини, чого й домагалася Росія. В 1774 р. був підписаний Кючук-Кайнарджийський договір між Росією і Туреччиною. Стаття третя присвячена питанню визнання незалежності Криму. В ній проголошувалося: «Все татарские народы: крымские. буджакские, кубанские, едисанцы, жамбуйлуки и едичкулы без изьятия от обеих империй имеют быть признанными вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти, но пребывающими под самодержавною властью в лице хана Чингисского поколения, всем татарским обществом избранного и возведенного, который да управляет ими по древним их законам и обычаям, не отдавая отчету ни в чем никакой посторонней державе; и для того ни Российский двор, ни Оттоманская Порта не имеют вступаться как в избрание и возведение помянутого хана, так и в домашние, политические, гражданские и внутренние их дела ни под каким видом, но признавать и почитать оную татарскую нацию в политическом и гражданском состоянии по примеру других держав, под собственным правлением своих состоящих, ни от кого кроме единого бога не зависящих. В духовних же обрядах, как единоверные с мусульманами в рассуждении его султанского величества, яко верховного калифа магометанського закона, имеют сообразовываться правилам, законам им предписанным, без малейшего предосуждения однакож утверждаемой для них политической и гражданской вольности, Российская империя за собой удерживает все города, крепости, селения, земли и пристани в Крыму и на Кубани, оружием ее приобретенные; землю лежащую между реками Бердою, Конскими водами й Днепром, так же всю землю до польской границы, лежащую между реками Бугом и Днестром исключая Очаков с ее старим уездом, которые по-прежнему за Блистательною Портою остаются, и обещается по постановлении мирного трактата и по размене оного все свои войска вивести из их владений. А Блистательная Порта взаимно обязывается равномерно отрешись от великого права, какое бы оное быть ни могло, на крепости, города, жилища и на все прочее в Криму, на Кубани и на острове Тамани лежащее, в них гарнизонов и воєнних людей своих никаких не иметь, уступая оные области таким образом, как Российский двор уступает татарам в полное самодержавное и независимое их владение и правление; також наиторжественнейшим образом впредь в помянутые города, крепости, земли и жилища гарнизонов своих и всяких, какого бы звания ни были, своих людей воєнних в оные не водить и там не содержать, ниже во внутри области сейменов или других военных людей, какого бы звания ни были, иметь, а оставить всех татар в той же полной вольности и независимости, в каковых Российская империя их оставляет»[37].

Діставши за мирним договором вихід до Чорного моря, Росія тільки наполовину виконала своє завдання щодо Криму, добившись визнання Туреччиною його незалежності. Головна мета — повне і безроздільне панування в Криму — відсувалось поки що на пізніший час. І чи не найбільшою перепоною на шляху до цього тепер була не стільки Порта, скільки Запорозька Січ. Імператорський двір розумів, що загарбати Крим можна тільки за умови знищення Січі. І в договорі 1774 р. з Туреччиною закладається юридична основа, яка мала унеможливити відхід козаків на територію Туреччини. З цією метою російська сторона внесла до договору такий пункт: «Есть ли по заключению сего трактата и по размене ратификацией некоторые из подданых обеих империй, учиня какое-либо тяжкое преступление, преслушание, приизмену, захотят укрепиться или прибегнут к одной из двух сторон, таковые ни под каким претестом не должны быть приняты, ниже охранены, но беспосредственно должны быть возвращены или по крайней мере выгнаны из области той держави, в коей они укрылись, дабы от подобных зловредников не могла причиниться или родиться какая-либо остуда, или излишние между двумя империями споры, исключая только тех, кои в Российской империи приняли христианский закон, а в Оттоманской империи магометанский. Равным образом, есть ли некоторые из подданых обеих империй как християне, так и магометане, учиня какое-либо преступление или иное что, по какой бы то причине ни было, из одной империй перебегут в другую, таковые когда будут требованы, беспосредственно должны быть возвращены»[38].

Отже, маючи в руках такі козирі, Катерина II могла тепер приступити до операції по знищенню Запорозької Січі християнської демократичної республіки, останнього оплоту незалежності України. Ця варварська акція відбулася 5 червня 1775 р., коли царське військо, повертаючись з походу на Туреччину, під проводом генерала Текелія розорило і знищило Запорозьку Січ. Кошового Петра Калнишевського було підступно заманено в пастку й заарештовано, а потім переправлено й ув’язнено в Соловецькому монастирі. Доля його, як відомо, трагічна, але справа його героїчна може бути зразком для кожного українця. У мурованому кам’яному мішку козака-героя протримали 25 років. Кошовий осліп, загубив здоров’я, але не втратив віри в свій народ, Батьківщину, її майбутнє. Може, саме цей волелюбний дух допоміг Петру Калнишевському