Василь Арсенович Чумак - Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак

РОЗДІЛ III

Україна і Крим в період наступу російської імперії

Після смерті великого гетьмана Богдана Хмельницького цар і бояри почали активне зміцнення своїх позицій в Україні, розгорнули наступ на суверенітет козацької держави. Усе це робилося під виглядом «опіки» над козаками та Україною. Але і в цей період лінії Хмельницького щодо Кримського ханату дотримувалися інші гетьмани. Фактично всі гетьмани розглядали турецький сюзеренітет як один з можливих варіантів. Наприклад, Іван Виговський, приймаючи підданство польського короля, домагався права «бути в дружбі з ханом кримським», що і було зафіксовано статтею 17-ю Галицького договору 1658 р. А стаття 14-а проголошувала, що «уряд повинен намагатися відкрити Дніпром шлях до Чорного моря»[30]. Про це ж турбувався і гетьман Самойлович, який домігся забезпечення за Бахчисарайським мирним договором 1681 р. права запорожців ловити рибу в південних лиманах і користуватися соляними озерами.

Як бачимо, з другої половини ХУД ст. договори і союзи з Кримом не залишалися без результатів. Спільність життєвих інтересів татар і козаків нерідко брала гору над другорядними чинниками. Дедалі більше зміцнювалась думка, що завоювання Кримського ханства невигідне для козаків, бо тільки страхом перед татарами зумовлене існування Війська Запорозького і збереження його привілеїв. Ім’я «бусурмана» не викликає вже страху і ненависті козаків. Москва також доходить цього висновку, і тепер уже всі невдачі в походах проти поляків, турків і татар приписує, не без певних підстав, «шаткості» козаків.

Після невдалого походу московських і козацьких військ проти Криму в 1687 р. під проводом князя В. Голіцина жертвою таких переконань московських урядовців став гетьман України І. Самойлович, який очолював 50-тисячне військо. Під час походу його звинуватили у підпалі степу і мостів на річці Самарі, що призвело до провалу походу, але давало можливість Голіцину виправдатися, зваливши весь тягар відповідальності за це на козаків[31].

Однак політика Москви щодо Криму з часом змінювалася. Це зумовлено насамперед поступовим ослабленням Кримського ханства. Зменшується войовничий запал татар, особливо жителів півострова, розширюється торгівля, збільшуються багатства Криму, з одного боку, а з іншого — зменшуються можливості протистояти великим державам, що володіли новою військовою тактикою та зброєю і вже стояли перед Кримськими воротами, ще не так давно такими ж недосяжними, як ворота пекла.

Такі зміни добре усвідомили царські урядовці й посилили наступ на Крим. Одночасно це було посилення наступу на права та вольності козацтва. Тепер Москва уже з недовірою стежить за відносинами Запорозької Січі й Криму. Вона намагається заборонити не тільки самостійні переговори січовиків з ханом, а взагалі будь-які зносини з татарами. І вже у статтях Мазепи на вимогу царського уряду міститься таке застереження: «А миру запорожцям з Кримом ніколи не мати, остерігатись того накріпко, щоб з малоросійських міст в Крим з торгівлею, запасами і всякою живністю не їздили і коней в Крим не продавали»[32].

Незважаючи на подібні заборони, військові походи і політичні інтриги, наприкінці XVII ст. прихильне ставлення Запорозької Січі до Кримського ханства прогресувало, що, зрештою, призвело до відкритих репресій царського уряду щодо Січі. Проте ці репресії прямо не були пов’язані з Кримським ханством. Раптовий історичний поворот, спричинений вторгненням шведів у межі Російської імперії і переходом гетьмана України Мазепи на бік Карла XII, остаточно посуває запорожців на розрив з Росією. Союз із Швецією міг стати доленосним для України, та історія розпорядилась інакше. Можна погодитись з російським істориком Л. Львовим у тому, що тільки недалекоглядна політика Порти і розумна поведінка російського посла у Константинополі щасливо вивели Росію із скрутного становища[33]. Російський посол Толстой зміг досягти збереження миру, незважаючи на позицію хана, який писав до Стамбула про свої переговори із запорожцями, що просились уже під його протекцію. Туреччина, а з нею і хан вимушені були зберігати нейтралітет. Запорожці з’єдналися з військами гетьмана Мазепи та Карла XII і розділили їх долю. 14 травня 1709 р. за наказом Петра І Запорозька Січ була зруйнована.

Руйнування і повне знищення Січі було не єдиним злочином царату. В ніч з 14 на 15 листопада 1708 р. за наказом Петра І була нещадно винищена гетьманська столиця Батурин — з дітьми, жінками, старими й немічними — для остраху всієї України. Ось як про це розповідається в народній думі:

А в городі у Батурині

Мужиків да жінок

Упень сікли та рубали,

Церкви палили,

Святості да ікони,

Під ноги топтали,

Плоти справляли,

На той бік Дніпра утікали.

У відповідь на це запорозьке військо при підтримці хана вийшло з-під протекторату Росії і встановило союзницькі відносини з Кримом. За Прутським мирним договором 1711 р. запорожці зберегли усі свої землі. Фактично до 1734 р. Запорожжя було під протекцією Кримського ханства. Запорозьке військо заснувало нову січ в Олешках[34].

У цей період гетьмани України Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок докладають всіх зусиль, аби добитися автономії України і об’єднатися із Запорозькою Січчю. Важливою умовою досягнення мети було встановлення добрих відносин з Кримським ханством. Останнє було у цьому зацікавлене такою ж мірою. Проте міжнародне і внутрішнє становище України та Запорозької Січі було на цей раз таким, що сприяло Росії у здійсненні своєї давньої мети — приєднання Січі до своїх володінь. Це сталося 1739 р. за Белградським мирним договором з Туреччиною. Тоді Запорожжя було залишене за Росією. У цей час російський уряд проводить політику дедалі більшого утиску й обмеження прав і вольностей запорозьких. Особливе невдоволення на Січі викликало рішення імператриці Єлизавети створити на запорозьких землях сербські військові поселення: Ново-Сербію в північно-східній частині Запорожжя в 1753 р.[35]. Та цим колонізація півдня України тільки почалася. В 1762 р. вийшов указ Сенату про переміщення іноземних колоністів для поселення на Україні. А наступного року Катерина II видала ще один маніфест про розгортання іноземної колонізації України. Названі укази і маніфести щедро обіцяли переселенцям добрі умови життя за рахунок жорстокого визиску українського народу, ігнорування його прав.

Починаючи з другої половини XVIII ст. в керівних колах Російської імперії визріває тверде переконання в можливості загарбання Криму. Знищення Кримського ханства як спадкоємця Золотої Орди було мало не національною ідеєю. Адже Росія не мала тоді економічних інтересів у Криму. Проте реалізація цих задумів наштовхнулася на ряд серйозних перешкод. Зрозуміло, що приєднати Крим до Росії можливо було тільки шляхом переможної війни з Туреччиною. А досягнення перемоги над турками пов’язувалося з