Василь Арсенович Чумак - Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак

В пропонованій праці вперше в українській історіографії розглядається проблема спільності історичної долі України і Криму з найдавніших до новітніх часів. Спираючись на існуючі, в тому числі маловідомі, джерела автор розвінчує ряд міфів і стереотипів, що закріпилися в масовій свідомості та почасти побутують в науковій літературі щодо Криму як «исконно русской территории», історії та етногенезу корінного кримськотатарського населення півострова, «законності» передачі Криму Україні тощо.
Аргументи на користь авторської позиції читач знайде і в документальних додатках, частина з котрих публікується вперше.
Для істориків, викладачів та студентів вузів, краєзнавців, усіх, хто цікавиться минулим та сучасним України і Криму.

АКАДЕМІЯ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Василь Чумак

УКРАЇНА І КРИМ: СПІЛЬНІСТЬ ІСТОРИЧНОЇ ДОЛІ

Монографія

Замість вступу

Якщо ми подивимося на географічну карту, то, безумовно, помітимо органічну єдність земель України і Криму, наче самою природою визначених на існування як одне ціле. Але землі населяють люди, які об’єднані в певні суспільства і в різні історичні часи мали різні міждержавні, економічні, етнічні, релігійні, культурні та інші відносини.

Звичайно, стосунки між Україною та Кримом не завжди були гармонійними. Вони знають і війни, і розбої, і работоргівлю. Але впродовж століть нагромаджено і чималий позитивний досвід: не лише вигідну торгівлю, але й тісні політичні, військові, економічні союзи і навіть поріднення народами.

Значний, а часом вирішальний вплив на характер стосунків поміж Україною і Кримом справляли сусідні народи та держави, які володіли цими землями. Це і Візантія, і Золота Орда, і Русько-Литовська держава, і Річ Посполита, і, звичайно, Росія з Туреччиною. Втім нерідко українсько-кримські стосунки розвивалися, спираючись на власні принципи, досвід та традиції, що йшли всупереч політиці великих держав. Знов-таки, ці стосунки складалися по-різному. Так, у XVI ст. українці більше ворогують з кримчанами, у той час як Річ Посполита намагається всіма силами підтримати з Османською імперією мир. У XVII ст. спостерігаємо низку як санкціонованих, так і несанкціонованих великими державами союзів України з Кримом.

А XVIII ст. дає підстави говорити вже про традицію саме мирних, толерантних українсько-кримських взаємин. І це тоді, коли точилася запекла боротьба між Російською та Османською імперією за панування в Причорномор’ї.

Отже, Україна та Крим не тільки знаходяться в одній (спільній) прикордонній смузі, але й історично мають дуже тісні взаємини.

Після розпаду СРСР Україна з Кримом утворили єдину самостійну державу. Сучасний етап державного будівництва в Україні й Криму як її складовій частині, труднощі на цьому шляху потребують аналізу їх історичної долі від давнини до сьогодення з метою пошуку саме інтеграційних тенденцій у взаємовідносинах, а також тих суперечностей, які можуть стати їм на заваді. Це й становить мету пропонованої наукової розробки.

Водночас не можна було б обійти і проблему стосунків Криму з Росією. По-перше, вони були визначальними для Криму та його населення в минулому як і тепер. По-друге, вони позначилися і на характері українсько-кримських відносин, особливо після приєднання України до Росії. По-третє, саме російсько-кримські стосунки перетворилися на предмет свідомого перекручення певними політичними та науковими колами з метою обґрунтування проросійського сепаратиського курсу рядом кримських лідерів та виправдання російських претензій на Крим. Останні вже досить відверто проявилися. Часом впливові політичні діячі й навіть законодавчі органи РФ відверто і цинічно заявляють про територіальні претензії. Ось що писала газета «Известия» 30 березня 1994 р.: «...маловероятно, что Дума, где доминируют коммунисты и националисты, удержится от искушения разыграть крымскую карту, а в будущем донецкую, луганскую, днепропетровскую...»

Показати, чим була і є кримська карта в російській політиці, — ще одне завдання цієї книги.

До важливості і актуальності проблеми спільності історичної долі України і Криму привертали свою увагу корифеї української історичної науки М. С. Грушевський і А. Ю. Кримський. В кінці 20-х — на початку 30-х років XX століття в журналі «Східний світ» та у науковому збірнику «Студії з Криму» друкується ряд статтей, які в тому чи іншому аспекті розглядали названу тему. Правда, дослідження кримської тематики[1] було вимушено перервано, позаяк головні його фігуранти, академік М. С. Грушевський і А. Ю. Кримський були репресовані. А виселення з Криму в травні 1944 р. кримських татар взагалі наклало заборону на дослідження будь-яких аспектів багатовікового існування корінного кримськотатарського етносу в Криму. В тому числі з історії було вилучено таку знакову історичну подію як союз Б. Хмельницького з Іслам-Гіреєм III, що мав вирішальне значення для його політики та військових перемог, особливо у початковий період Хмельниччини і не тільки. Добре відомо, що гетьман цілком серйозно розглядав варіант союзу з Османською імперією на правах вассалітету. А вся історія взаємовідносин Росії та України з кримцями подавалась як безперервний конфлікт між православними і мусульманами. А сам Кримський ханат показували як анахронізм, що затримався в історії завдяки підтримці Османської імперії і тому завоювання Криму і його приєднання до цивілізованої Росії мало прогресивний характер.

Українські наукові позиції щодо України і Криму та традиції їх історичної спільності в значній мірі були ослаблені багатовіковою російською монополією на історичне минуле і України, і Криму. Населенню Російської як і радянської ідеократичної імперії в навчальних закладах, на побутовому рівні, у владних структурах, в наукових колах, історичних дослідженнях, які тоді повністю контролювалися владою, домінували елементи шовінізму, певних міфів та стереотипів. Не секрет, що російська історія в значній мірі міфологізована. Замітимо, що деякі міфи підтримуються і трансформуються багато століть.

Що ж до Криму та України то такими міфами і стереотипами були і є:

1) Крим — «исконно русская земля»;

2) «древнєє право на земли Киевской Руси»;

3) одвічна непримиренність між росіянами та кримськими татарами є втіленням антагонізму між осілими землеробами та кочівниками;

4) татарські набіги були причиною, що спонукала російське завоювання Криму;

5) Кримський Ханат був державою з паразитичною економікою, неспроможною до самостійного функціонування, сателіт Османської імперії, її васал;

6) росіяни є єдиним представником європейської цивілізації, тому російська культура є наднаціональною, консолідуючою;

7) росіяни — споконвічне населення Криму у той час як кримські татари є пізнішими зайдами, навіть загарбниками, а українці оселилися в Криму з ласки росіян внаслідок російського завоювання півострова;

8) Севастополь — місто російської слави;

9) як Микита Хрущов Україні Крим подарував[2].

Побутують і інші міфи в російській історії щодо Криму та України. На наш погляд, ми назвали ті, які зустрічаються найчастіше.

Що стосується історіографії з цього питання у західних країнах, в тому числі і Туреччині, то варто замітити, що західні історики зв’язки України з Кримом досліджують епізодично, не приділяючи розгляду цього питання окремої уваги.

І, насамкінець, автор складає подяку Омеляну Пріцаку, Євгену Камінському, Олександру Галенку, Тамарі Івановій, Івану Гошуляку, Борису Канцеляруку, Юрію Мальчину, Олександру Майбороді, Віктору Остапчуку, Григорію Перепелиці, Ігорю Чернікову, Наталі Леонідівні Яковенко за цінні поради і побажання щодо поліпшення тексту і сприяння виданню як першого, так і другого видання даної книги.

РОЗДІЛ І

Київська Русь і Північне Причорномор’я