Василь Арсенович Чумак - Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак

прожити 112 років. Знаменно, що цьому велетові духу нарешті поставлено пам’ятник на його батьківщині тільки в 1991 р., коли Україна стала незалежною державою.

Царизмом була сплюндрована не тільки Січ. Як відомо, на території, яку вона займала, проживало понад 100 000 вільних селян і орендарів. Десятки тисяч селян півдня України втекли, були переселені чи просто вигнані зі своєї землі. Південь України значною мірою обезлюднів. Для його колонізації широко залучались іноземці, особливо російські із своїми кріпосними[39].

Після розорення Запорозької Січі значна частина козаків відійшла на турецьку територію, за Дунай, і, осівши там, змушена була прийняти турецьке підданство. Цей факт історії свідчить, що ненависть до мусульманського світу не завжди була провідною рисою українського козацтва, як це силкуються іноді представити. Незважаючи на відомі чвари і воєнні конфлікти, запорожці згодом стали союзниками татар у боротьбі із спільним ворогом.

Тим часом у Росії генерали і можновладці один перед одним складали й обґрунтовували свої плани загарбання й освоєння Криму, знаючи наміри Катерини II та її оточення. Чи не найтвердіша позиція російського царизму щодо подальшої долі Кримського ханства висловлена в «Рассуждениях российского патриота о бывших с татарами делах и войнах и способах служащих к прекращению оных навсегда» дипломата катерининського часу Бакуніна, які він подав на ім’я всемогутньої імператриці. Тут викладена власне ціла програма. Суть її полягала в тому, що, посваривши татар між собою, легко оволодіти Кримом, потім заселити його українцями, а на добре обжиті місця останніх поселити росіян з центральних губерній Росії. Тим самим це ще більше ослабить Україну, або, як тоді говорили, «Малоросію», посилить її русифікацію. Цей план досить успішно виконувався в усі часи, про що є маса неспростовних документів. Та це окрема тема розмови. Що ж стосується кримських татар, то цей, з дозволу сказати, дипломат пропонував цинічну форму їх геноциду — «татар вон из Крыма».

Російські шовіністи, виношуючи імперські плани, намагалися показати кримських татар як банду грабіжників-кочівників, які не мали легітимного права на Крим. Сучасні російські націонал-шовіністи не гребують тими ж одіозними старими стереотипами. Спотворюючи історію, вони роблять вигляд, що не знають, що кримські татари були уже в той час нацією з високою культурою, мали своє право, свою самобутню історію, своє літописання.

Так, хан Манглі І Гірей був засновником середньовічного мусульманського університету «Зинджирми медресе». Цю епоху вважають «Золотою добою Гіреїв». Адже в цей період в Криму творили видатні митці: архітектор Сінан, художники Мен-Аслан, Омер, італійський архітектор Елевіз Фрязін Новий. Великий турецький архітектор Сінан на прохання Девлет-Гірея звів мечеть Хан-Джамі (1552 (1564) в Євпаторії. Знаменитий палац Ферх-Кермен на Перекопі, що не зберігся, мав риси архітектури італійського Відродження. Різьблений з каменю портал (вхід) у Бахчисарайському палаці (1503) роботи Елевіза Фрязіна Нового (по дорозі до Москви він був затриманий Кримським ханом) являється видатним витвором мистецтва[40].

В музиці та поезії ханських часів виділяють такі постатті як Бахадир-Гірея (помер 1641 р.), Ашик Омера (1621–1707), Хаджі Селім Гірея (1634–1704). Захоплення кримськотатарської молоді музикою та поезією висвітлено в спогадах Евлії Челебі.

Українсько-татарські зв’язки включали і певні мистецькі. Але, на жаль, досліджені тільки окремі епізоди цих зв’язків покищо.

Значною була роль кримського хана у міждержавних зв’язках в Східній Європі. Ханство підтримувало дипломатичні і інші відносини з Будапештом, Віднем, Копенгагеном, Стокгольмом, Варшавою, Москвою та іншими державами.

План «вільного обходження з інородцями», напевно, сподобався Катерині II. За її розпорядженням у 1778 р. генерал О. В. Суворов виселив з Криму у лічені дні 40 тисяч аланів, що отатарилися, разом з іншими християнськими народами. Як писав історик П. Нікольський, вони були «розміщені в Маріупольському повіті Катеринославського намісництва»[41].

Тим часом П. Рум’янцев та інші генерали підштовхували імператорський двір до рішучих кроків по остаточному загарбанню Криму. В 1783 р. Росія, порушивши умови Кючук-Кайнарджийського договору, заявила про включення Криму до складу імперії. Це привело до ускладнень у відносинах з Туреччиною. В серпні 1787 р. розпочалася нова російсько-турецька війна. На півдні формувались Українська і Катеринославська армії, в складі яких були українські полки, реорганізовані з козачих на регулярні. Про кількісний склад цих армій канцлер Росії князь О. Безбородько висловив таку думку: «В Малой России счисляетея Козаков, карабинернне полки содержащих, и бывших за монастирями поселян, наполняющих Малороссийский гренадерский полк, около 500 000 душ»[42]. Цю думку він виклав, розглядаючи проект Капніста «Положение, на каком может бать набрано и содержано войско охочих Козаков, в начале 1788 года».

Канцлер висловив компетентну думку, бо добре знав стан справ в Україні. Нащадок козацької старшини, родом з Глухова, він у 1767 р. був призначений членом Малоросійського Генерального Суду. Про свою подальшу кар’єру князь Безбородько писав так: «По объявлению же войны Турцией, в начале 1769 года, по собственному моему желанию, отправлен в поход (йдеться про російсько-турецьку війну 1769–1774 рр. — В. Ч.), где командуя сперва Малороссийским Нежинским полком, а потом, имея под начальством моим Лубенський, Миргородский и Компанейский полки, находился в походе против неприятеля: на Буге и между Буга и Днестра. По назначении графа Румянцева к предводительству первою армиею переведен туда, и будучи при нем неотлучно»[43].

О. Безбородько з 1774 р. став особистим секретарем Катерини II, а згодом канцлером Російської імперії. Ми детально зупинилися на цьому, щоб підкреслити, наскільки компетентною була думка канцлера О. Безбородька про кількісний склад української армії, і в такий спосіб краще відтворити важливу сторінку історії України, яка раніше замовчувалася. Насамперед йдеться про ту роль, яку відіграла українська армія в російсько-турецькій війні 1787–1791 рр. Про це свідчить, зокрема, ще один документ того часу — «Записка» графів Остермана і Безбородька про умови укладення миру з Туреччиною та про політику Росії щодо європейських держав, що була прочитана в державній Раді 16 грудня 1788 р. «Желательно было бы, викладають свою позицію обидва поважні члени Ради, чтоб Очаков прежде открытия негоциации (дипломатичних переговорів — В. Ч.) достался в наши руки; ибо мы тогда могли бы настоять всемерно, дабы уступки сея крепости с ея уездом и положением границ по реку Днестр выговорены были в замену убытков наших и в цену возвращения части Молдавии, армиею Украинской занятой... В четвертых, принять во внимание настоящее армии Украинской (підкреслено мною. — В. Ч.) дабы оная в случае особенного мира императорского, при обращении со стороны визиря всей его армии не была притеснена»[44]. Коментарі, як кажуть, зайві.

Ще на одну невідому сторінку цієї війни слід, на нашу