Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

Кріс сам прокидався й перед школою готував сніданок, — розповідає Вільям, доки ми стоїмо на його під’їзній доріжці. Холодний лос-анджелеський ранок, діти проїздять повз нас на велосипедах, прямуючи до школи.

— Він ходив пішки чи їздив? — питаю я.

— Їздив. Переважно.

Вільям відмикає двері гаража й підіймає їх, аби показати, що всередині.

Стіни заставлені металевими шафами. Він помічає, як я на них дивлюся.

— Бухгалтерія.

— Ви не тримаєте документи в спеціалізованих закладах?

— Більшість — тримаю. Але до документів деяких клієнтів мені потрібен безпосередній доступ.

Він підходить до велосипеда, спертого на купу коробок із файлами.

Це велосипед BMX із наліпками «Трансформерів».

— Знайшли на місці, де його викрали, — зітхає він. — Просто посеред вулиці.

Я фотографую велосипед на телефон. У ньому немає нічого незвичайного, але дуже часто саме серед пересічного й ховається те, що не очікуєш там знайти.

— І ніхто нічого не бачив? — питаю я, доки Вільям замикає двері гаража.

— Принаймні за словами поліції. І тих, із ким я говорив особисто. У нас є шанси отримати ті файли?

— Я надіслав запит. Після обіду матимемо відповідь.

Ми починаємо спускатися тротуаром, прямуючи до Крісової школи з украй пересічною назвою «Початкова школа на 134–й вулиці».

Автомобілів більшає, люди прямують до Лос-Анджелеса на роботу. Сусіди Вільяма — здебільшого чорношкірі або латиноамериканці, хоча я помічаю і кількох літніх білих.

— У Кріса були друзі, з якими він разом ходив до школи?

— Щоб якісь постійні — ні. У такому віці діти раз у раз змінюють компанії. До того ж Кріс був, якщо можна так сказати, одинаком. Сьогодні легше бути чорним ботаном… гадаю, легше, ніж раніше.

Я був самітником, іще коли був живий батько, а отримавши додаткову причину ховатися у власній голові, перетворився на цілковитого інтроверта.

Прямуючи тротуаром, я заглядаю у відчинені вікна й заува­жую будинки з потовщеними ґратами та камерами спостереження.

Ми дістаємося великої відкритої ділянки землі — зеленої зони для підключених до електростанції опор ліній електропередавання, що звиваються через увесь Лос-Анджелес. Віль­ям вказує на кущик бур’яну біля тротуару.

— Ось тут і знайшли його велосипед.

Машин їздить чимало, а от будинків поблизу майже немає. Легко уявити, що пообідні водії не звернуть уваги на машину, яка пригальмувала поговорити з малим хлоп’ям на велосипеді.

— Кріс міг говорити з незнайомцями? — питаю я.

— Він був обачним хлопчиком. Але дуже товариським. Говорити міг із ким завгодно, але ніколи б не сів у машину до чужого.

Отже, Кріса могли схопити на вулиці й закинути в авто прямо з велосипеда. Але тут, посеред білого дня, це привернуло б увагу. Одна справа — не надати значення дитині, що розмовляє з водієм, зовсім інша — не розповісти поліції, що ти бачив, як маленького хлопчика затягують у машину.

Того дня або ж викрадачам Кріса дуже пощастило, або ж вони скористалися фургоном, за яким можна було сховатися від водіїв на дорозі.

Утім, фургон чи інший заздалегідь обміркований спосіб викрасти дитину передбачає наявність досвіду й підкріплює Вільямові побоювання, що це був не поодинокий випадок. Я цього не дізнаюся, доки не отримаю більше даних.

Нарешті ми дістаємося Крісової школи. Діти відпочивають на майданчику, намотують кола довкруж стадіону, штурхають червоного м’яча, сміються та верещать, розливаючись усіма тими дивовижними звуками, які ми, подорослішавши, забули.

Вільям спирається на огорожу. Я відчуваю, як боляче йому тут стояти. Лиш богу відомо, що в нього на душі.

Я роблю кілька знімків школи крізь огорожу, потім підходжу до клітки.

— Раніше тут лишали велосипеди, — каже Вільям. — Тепер дітям забороняють приїжджати на них до школи.

— Через Кріса?

— Ні. Через водіїв. До того ж дитячі велосипеди постійно крали.

Позаду лунає жіночий голос:

— Я можу чимось вам допомогти?

Я повертаюся й бачу міцну афроамериканку у формі управління поліції Лос-Анджелеса, яка прямує до огорожі, що відділяє нас від школи.

Вільям і досі стоїть до огорожі спиною. Я вирішую говорити правду. Принаймні частково.

— Я Тео Крей.

Дістаю з кишені й показую своє федеральне посвідчення. Його видають цивільним підрядникам, яким потрібен доступ до урядових установ.

— Я тут займаюся додатковим розслідуванням у справі викрадення Кріса Бострома.

Якусь мить вона роздивляється посвідчення.

— Перебувати на території школи можна лише з дозволу директора Еванса.

Я не звертаю уваги на її помилку, адже фактично перебуваю за межею школи. Який сенс вигравати битву, якщо через це можна програти війну?

— Без проблем. Ми саме збиралися йти.

Вона помічає обличчя Вільяма.

— А йому треба забиратися негайно ж, інакше я його заарештую.

Це для мене несподіванка. Щойно я зібрався питати, за що, як Вільям ухопив мене за рукав.

— Ходімо.

Поліціянтка не відводить від нас очей, аж доки ми не дістаємось перехрестя, а тоді повертається до школи. Я зупиняюся біля світлофора.

— Що це в біса було?

Вільям уникає мого погляду.

— Після того, як Кріса забрали, я… я приходив сюди кілька разів і лаявся з його вчителями. За це дістав попередження.

Он як. Ясно. Це можна зрозуміти.

— Гаразд.

— Давайте просто повернемося, — каже він, явно приголомшений, і починає переходити вулицю.

— Стривайте. Хіба так не буде швидше? — я вказую на кінець кварталу.

— Буде. Але цією дорогою Кріс повертався додому. Я думав, ви захочете ще раз усе оглянути.

— А звідки ви знаєте, що саме цією?

— Тут знайшли його велосипед.

Я помічаю, як у його очах щось пробуджується.

— Стривайте…

Вільям переводить погляд на коротший шлях.

— То він міг..?

Для нього це означає, що багаторічні розпитування й гупання у двері могли відбуватись не там, де слід.

— Не знаю. Але припустімо, що розташування велосипеда не свідчить про шлях, яким він їхав. Чому б нам не обрати коротший маршрут і все там не оглянути?

Він киває, і ми спускаємося кварталом до його помешкання.

Прямуючи можливим альтернативним шляхом Кріса, Віль­ям роздивляється кожен будинок із відродженою підозріливістю, а кожного перехожого — з ледь стримуваною злобою. Для нього кожен із цих людей — можливий свідок подій. А хтось, певно, навіть викрадач.

Я роблю знімки й по змозі зазираю в будинки. Заразом граюся у психологічну гру, якої навчився, вистежуючи Джо Віка, і яка відтоді допомагала мені працювати в OpenSkyAI. Називається «думай як хижак». Замість того щоб намагатися уявити думки Кріса (як, скоріше за все, робить Вільям), я уявляю, що я викрадач, і шукаю підхоже місце, аби непомітно викрасти дитину.

Якщо велосипед покинули не на фактичному місці викрадення, викрадач Кріса планував відвернути від чогось увагу. Від того, що може досі лежати на цьому шляху.

Розділ 9. Оцінка загрози

На момент, коли ми повернулися до будинку Вільяма, я обміркував три можливі сценарії викрадення — кожен зі своїми змінними.

За першим сценарієм, Кріса викрала людина, яка просто скористалась нагодою, натрапивши на вразливого хлопчика, і буквально запхала його у свою машину там, де було знайдено велосипед.

За другим сценарієм, викрадач Кріса не жив поруч. Він стежив за хлопцем, і, скоріше за все, не один день. Чекав нагоди схопити малого, а тоді перемістив велосипед, щоби приховати місце стеження — раптом якийсь свідок опише машину.

За третім — викрадач Кріса жив по дорозі до школи — по тій, якою ми пройшли спершу, або по коротшій — і перетягнув велосипед, аби відвернути увагу від себе та свого будинку.

На основі того, що нам відомо, можна скласти десятки