Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

інших перестановок. Коли якесь наше базове припущення виявиться хибним, перестановок стане нескінченно багато. Наразі ж маємо для опрацювання три теорії, і кожна — зі своїми недоліками.

Розслідувати перший сценарій без додаткової інформації майже неможливо. Другий цілком залежить від того, чи зможуть свідки подій десятирічної давності пригадати хоч щось із одного конкретного дня. Коли врахувати, що під час розслідування їх опитували, шансів на великий прорив відверто небагато.

Деталі поліційного рапорту на кшталт підозрілого зеленого фургона обіч супермаркету можуть стати у пригоді, але надій на це я не покладаю.

Останній і, певно, наймоторошніший сценарій — той, де викрадач жив дорогою до школи. Доки поліція стукала у двері й опитувала сусідів, Кріс міг бути живий і неушкоджений — за кілька кроків від порятунку.

— Про що думаєте? — питає мене Вільям, коли ми опиняємося на його порозі.

— Найкоротша дорога для Кріса — через алею. Якби я був дитиною, зрізав би саме так. Територія біля баптистської церкви не проглядається. На розі 117–ї вулиці немає будинків із вікнами на дорогу. На ці місця я б звернув увагу в першу чергу.

— Гадаю, зараз ми там уже нічого не знайдемо.

— Я зробив кілька знімків. Та минуло надто багато часу, аби на щось сподіватися. Якщо отримаю доступ до поліційних рапортів — пошукаю там можливі зв’язки.

Він киває.

— Ще можна пройтися по всіх, хто жив на вулицях між школою та вашим будинком.

— Реєстр домовласників?

— І дані з поліції. Треба лише скласти список адрес.

Завдяки державному рівню доступу в моєму розпорядженні страшенно багато особистих даних, але ті, які ми шукаємо, можна відносно недорого отримати від приватних організацій, які спеціалізуються на наданні інформації кредитним компаніям і роботодавцям. Державні реєстри зазвичай неточні — звісно, якщо справа не стосується грошей. Саме тому податківці чи кредитори можуть знайти вас швидше за поліцію.

Доки Вільям складає список будинків, які слід перевірити, я знаходжу на пошті відповідь на свій запит щодо поліційних рапортів.

Гарна новина: необхідний доступ мені дадуть. Погана: на збір інформації їм знадобиться від чотирьох до шести тижнів.

Вільям схиляється над кухонним столом і позначає на мапі всі ті будинки.

— Нестерпно думати, що він може жити десь тут…

— Так. У нас проблема. Мені дадуть доступ до рапортів, але чекати доведеться щонайменше місяць.

Я вже змирився з тим, що у справі десятирічної давнини один місяць нічого не змінить.

Він сідає і складає руки на грудях.

— Місяць?

Я вказую на його мапу.

— Зате ми можемо пройтися по цих будинках, глянути, хто в них тоді жив. Може, вдасться на щось натрапити.

Він киває, безмовно приймаючи від долі чергове розча­рування.

Я засовую руки в кишені, й пальці натрапляють на твердий пластик посвідчення. Вільям якусь мить усвідомлює ситуацію, а тоді повертається до записів і списку адрес.

— А пішло воно все! — вигукую. Я міг би поплатитися за це роботою — якби вже її не втратив. Міг би загриміти за ґрати. Я дістаю посвідчення. — Сходжу в управління поліції Лос-­Анджелеса і прогляну рапорти на місці.

— А вам так можна? — питає Вільям.

— Доки не зупинять.

Я можу вигадати якесь ідіотське виправдання. Ніби працюю над дослідницьким проєктом РУМО чи щось типу того. Насправді вийти сухим із води вдасться, лише якщо ніхто не зчинить ґвалт. А як комусь не вгоджу — матиму проблеми. Отже… краще Парку не знати, що я затіяв.

— У вас є сканер? — питаю.

— Для документів? У кабінеті стоїть портативний. Секунду.

Вільям прямує коридором і відмикає двері в самому кінці будинку. Працюючи у світі розвідки, я зустрічав людей, у чиїх будинках є безпечні кімнати. У бухгалтерії такі, мабуть, теж є. Мабуть, його клієнти хочуть бути певні, що ніхто зайвий не пхатиме носа до їхніх записів.

— Ось, — каже він, зачиняючи за собою двері. — Документи зберігаються в PDF на смарт-картку. Підійде?

Сканер розміром із дебелу хлібну паличку.

— Ідеально.

Я міг би скористатись телефоном, та зі спеціалізованим сканером усе набагато простіше. Більше того, в очах керівництва архіву я матиму значно надійніший вигляд. Це за умови, якщо мені взагалі вдасться зайти всередину.

Розділ 10. «Глухар»

Отже, найнудніше пограбування в історії почалося з того, що я показав жінці в приймальні архіву своє посвідчення. Мене провели крізь броньовані двері, видали заплутану мапу тунелів та складських приміщень під Лос-Анджелесом і без дрібки скептицизму пустили далі, зайвий раз навіть не глянувши у мій бік.

Є два пояснення. По-перше, посвідчення дало мені доступ лише до справ, які, згідно з законом про свободу інформації, може переглянути кожен. Досить зробити запит. Мені не надали доступу до поточних справ, тож я не зможу дістати навіть талона за паркування, якщо справа ще розглядається в суді. Принаймні так було зазначено на флаєрі, який мені вручили разом із мапою.

Та коли я проходив повз двері з написом «Поточні справи», склалося враження, що від допитливих очей їх відгороджує радше етика, ніж справжні перешкоди.

Цікавила мене лише справа Крістофера Бострома, тож я знайшов кабінет, де зберігаються справи зниклих безвісти, а там — байдужого клерка, який, здавалося, спав і бачив не за горами жадану пенсію.

Він пробуркотів якісь загальні настанови і вказав на ряд, де стояла шафа з папкою справи Крістофера. Я перепитав, аби впевнитись, що нічого не пропустив, позаяк папка виявилася тоншою за стос документів, які мені знадобилися при купівлі квартири.

Роботу поліціянтів важко було назвати недбалою. Первинний рапорт виявився стислим. Допити сусідів, учителів і людей, яких я зовсім не очікував там побачити, проте коли спробував поміркувати як коп, усе стало на свої місця: розмови з водіями автобусів, які їздили своїми маршрутами поруч із місцем зникнення Вільямового сина, поштарями і навіть бригадами комунальних працівників та електриків. Детектив Тед Корман на цьому не зупинився: він допитав навіть водіїв вантажівок FedEx та UPS — раптом вони щось зауважили.

Він мав ґрунтовне, практичне розуміння, кого слід опитувати. На жаль, ніхто нічого не бачив.

Судмедексперти були переконані: немає анічогісінько. Лише фотографія Крісового велосипеда. Я погортав справу, і склалося враження, ніби з того велосипеда навіть відбитків не зняли. Я не коп, та це здалося мені величезною помилкою.

Я розумію, чому їм могло здатися, ніби підозрюваний не торкався велосипеда. Вони припускали, що Кріс його кинув і заліз у машину. Але причин робити таке припущення просто не було. Я надсилаю Вільяму текстове повідомлення з проханням не торкатися велосипеда.

Маю надію, що велосипед потрапив у його гараж просто з поліційного авто, і він особливо його не чіпав. І хоча через дев’ять років зняти звичайний відбиток малоймовірно, якщо викрадач хоч десь торкнувся мастила, шанси ростуть. Мінімально — але це вже щось.

Щоби зняти такий відбиток, скоріше за все, знадобиться доступ до справді хорошої державної лабораторії або ж контакт із ФБР. Ланцюжок виводить на ще одну дивину: у справі зафіксовано лише два дзвінки до ФБР.

Попри те що стандартне викрадення не підлягає юрисдикції ФБР, переважно між поліційним управлінням Лос-Анджелеса та місцевим відділенням ФБР ведуться постійні перемовини. Часто у схожих випадках на місці злочину діє агент під прикриттям, який контролює процедурні моменти.

У звіті Кормана згадується дзвінок від ФБР (вони самі з ним зв’язалися) і його дзвінок у відповідь, коли він повідомив, що поліції Лос-Анджелеса нічого не вдалося знайти.

Ще