Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

- От наш старий Шрам! - кричали міщане. - От наш бать­ко!

- Що се, Тарасе? - каже тоді Шрам господареві (а господар ко­лись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). - Супро­тив кого се ти заложив такий табор? Здається ж тихо на Вкра­їні?

- Де тобі тихо, пане полковнику чи панотче?.. Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, - каже Тарас Сурмач. - Де то­­бі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж зем­ля затрусилась. Дав мені бог сина, такого ж, як і я, Та­ра­са. Ко­­ли миш голови не одкусить, то й він по-батькі­вськи тру­би­тиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.

- Нехай велик росте да щаслив буде! - каже Шрам.

- Чим же тебе шанувати, вельможний пане?

- Нічим не треба, Тарасе.

- Як то нічим? - здивовавшись, каже Сурмач. - Хіба зарок по­ложив?

- Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк христия­нин повинен перше поклонитись церквам божим.

Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу.

- Добродію мій, - каже, - любезний? Коли б я знав, що та­ка ме­ні на старість буде честь од пана Шрама, то враг мене ві­­зь­ми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад моєму Тараскові, що не хочеш попорськати його пе­лю­шок? Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий ко­зак, чи закорявіе, як жидовча!

- Рад я йому з щирого серця, - каже Шрам, - пошли йому, го­споди, щастє й долю; тілько ж не та пора тепер, щоб гу­ляти напідпитку.

- Та на добре діло, добродію, завсіди пора. Дивись, скільки возів коло хати! Ніхто не одцуравсь моєї хліба-со­лі. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кілля, інший з па­шнею до млина; та отже коли припало пильне діло, що треба при­ві­та­ти нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай сви­ні лазять у город, а жінка рве на собі во­лосся, - тут ось тре­ба запобігти, щоб новому чоловікові не гірко було на сві­ті жити. А то скаже: «От у мене батько та­кий-сякий був! По­ску­пивсь ісправити як слід родини, а те­пер і їж хліб пополам із слізьми!»

- Одумайся, бога ради, Тарасе! - каже Шрам (уже йому до­ку­чило слухати п'яне верзякання). - Чи до речі ж отеє чо­ло­вікові, приїхавши до церков божих, до мощей святих, застря­ти на хрестинах?

- Та що ти, куме, коло нього панькаєш? - сказав хтось ізбо­ку товстим голосом. - Хіба не знаєш, що се таке? Знай нас, па­нів! От воно що! Сказано - кармазини. Себто вже наш брат їм не кунпанія, - от воно що!

Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і загорі­лись, бо міщане вже давно на городове козацтво да на ста­ршину важким духом дихали.

- Е, пек же його матері! - закричало десятеро разом. - Так ми тілько тоді кунпанія кармазинам, як треба виручати їх із-під кормиги лядської?

- Пхе, - каже господар, - якого ж чорта нам коло них пань­ка­ти?

- К дияволу кармазинів! - загукала громада, роздрочи­в­шись, як бугаї. - Вони тілько вміють бряжчати шаблями; а то­ді де були сі брязкуни, як безбожний Радзівілл загурко­тав із гармат у городські ворота?

Закипів же й Шрам, почувши такі речі.

- А ви ж, - каже, - прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи об­горнули нас під Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не поло­вина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а та­ля­ра­ми да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі пі­до­ш­ви да діряві сукна! Га! А Радзівілл прийшов, так ви, окаянні, не одвітовали йому й разу з гармати! Плюгавії стра­хо­по­ло­хи! Оддали самохіть Радзівіллові місто і, як тії баби, за­го­ло­си­ли: «Згода!» Як же запалав Київ да почали ли­твини ду­ши­ти вас, що овечок, так хто підскочив до вас на підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій[30] із жменею тих сіромах уле­тів у Київ, як голуб у гніздо за шу­ляком; а ви під­перли йо­го, зайці нікчемнії? Дурень покій­ник був! Я не Ли­тву, я вас би сік да рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що од­во­ювали вам козаки!

- Який гаспед одвойовував наше добре, опріч нас самих? - кричали міщане. - Одвоювали козаки!.. Та хто ж були ті ко­­за­ки, коли не ми самі? Се то тепер, з вашої ласки, не носи­мо ми ні шабель, ні кармазину. Козацтво ви собі зага­рбали, самі со­бі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй вла­с­ним ко­штом сті­ни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що! А чом же би і нам по-козацьки не причепи­ти до боку шаблі та й не сидіти, згорнувши руки?

- Козаки сидять, згорнувши руки! - каже Шрам. - Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт із­лизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задуши­ли або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Да ті­ль­ко коза­цькою одвагою держиться на Вкраїні предся Русь і благоче­с­ти­ва віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви се бать­ку Богданові: він би якраз потрощив об ваші ду­рнії голови свою булаву! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при од­на­ко­вому праві? Усякому своє: козакам - ша­бля, вам - без­мін да терези, а поспільству - плуг да борона.

- Коли усякому своє, - каже Тарас Сурмач (а пляшкою ма­хає так, що аж горілка ллється), - коли усякому своє, то чом же нам шаблю і козацьку волю не назвати своєю? У коза­ків не ставало війська, - ми сіли на коні; у козаків не бу­ло гро­­шей, - ми дали їм і грошей, і зброю; укупі били ля­хів, уку­пі терпіли всякі пригоди, а як прийшлось до розкві­тан­ня, то ко­заки зостались козаками, а нас у поспільство по­ве­рнено! Що ж ми таке? Хіба ми не тії ж козаки?

- Хіба ж ми не тії ж козаки? - підхопила громада, позакла­давши із зневагою руки за пояси. - Хто жив із нами запані­брата, дак тепер гордує нашим хлібом-сіллю!

Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так і по­криває слова його.

- Та постривайте, постривайте, пани кармазини, - гукнув один товстопикий синьокаптанник, - швидко ми вам хвос­та вкру­тимо! Не