Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ю­ть­ся день, б'ються другий, - як де не взявсь мо­ло­дий геть­ман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили - да й по­няв ясную панну. Такий-то був мені сон, ко­заче! Проходить день, другий - ніяк його не забуду. Уда­рилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш?

- Я думаю тілько, - каже Петро, - що ти, паніматко, з мене глу­зуєш, от і все!

- Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала во­рожка. «А що ж, - каже, - пані, сей тобі сон пророкує доч­ку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять - на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу па­ни й гетьмани, дивоватимуться красі твоєї доні, дарова­ти­муть їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од суд­же­ного. Су­джений буде ясен красою між усіма панами і ге­ть­манами; замість очей будуть зорі, на лобі - сонце, на потилиці - мі­сяць». Так промовила мені, віщуючи, стара ба­буся. Як ось, справді, дав мені господь дочку - справдилось бабусине сло­во: нівроку їй, не послідуща між дівчатами. Тро­шки згодом зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у ка­за­ні, і стали з'їжджа­тись у Київ пани да гетьмани - справ­ди­лось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, що мені снився. Дорожчий над усі подарунки був його подарунок, і кращий над усе па­нство і лицарство був молодий гетьман: замість очей - зорі, на лобі - сонце, на по­ти­лиці - місяць. Справдилося ще раз ворожчине слово. Усіх панів і гетьманів затемняв він кра­сою. І говорить мені: «Не оддавай же, паніматко, своєї дочки ні за князя, ні за лицаря; не буду женитись, поки виросте - буду їй вірною дружиною». Дай же, боже, і ти, ма­ти божа, щоб і се справдилось на щастя й на здоров'я!

Тут саме виїхали вони із-за гори. Перед ними так і забли­щало, так і замиготіло, так і замережило церквами, хре­ста­ми, горами і будинками. Святий город сіяв, як той русалим. Со­нце ще не піднялось високо; так не то що церкви й хоро­мини, да й зелені сади, і все, що загледіло око в Києві, усе го­рі­ло, мов парча золототканая.

Прочане перехрестились і сотворили молитву. А Петро їде со­­бі і не бачить, і не чує нічого: так опентала його Чере­в­а­ни­ха.

ІV

Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Киє­ве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії зли­годні на тебе з усіх боків збирались... Скілько-то князів, ли­цар­ства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові христия­нської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів,[27] про тії ясири половецькії ні­чого й згадувати. Ту славу, тії зли­годні ви­би­ла нам із голови без­бо­ж­на татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.

Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той не­щасливий Берестецький рік[28] прийшов до Києва Рад­зі­вілл із ли­твинами,[29] усе попалив і пограбував, а мі­шане, сівши на ба­йдаки, мусили до Переяслава втікати.

Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по їй прослідок. На коморах, на ста­нях, на огорожах, поміж свіжим деревом чорніють колод­ки, а інде гарний колись сад стоїть пустирем неза­го­ро­дже­ний; на спустошалому дворищі стирчать тілько печі да во­ро­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­та; а де чи діловання, чи щит над ворітьми, чи яка хо­ро­мина, то все те нове, іще й дерево не посиніло.

Смутно, було дивитись Шрамові на тії признаки пожежі. Ті­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­льки й краси було в Києві, що церкви божії, да городи з че­р­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­воними маками, да ще тії гори крутоярі, з зеленими по­ко­та­ми­.

Тоді ще трохи не весь Київ містився на Подолі; Пече­рсь­кого не було зовсім, а Старий, або Верхній город після Хме­ль­­ни­щини безлюдовав. Де-не-де стояли по Подолу ка­м'яниці: а то все було дерев'яне: і стіни з баштами круг По­до­лу, і замок на горі Киселівці. Улиці були узенькі, плута­лись то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його не забудовує, і нічого на йому нема, тілько гуси па­су­ться.

Їдуть наші прочане по тих закоулках, аж дивляться, - по­се­ред улиці збились вози у купу. Шрам послав сина прочи­с­­т­и­ти дорогу. Поскочив Петро до возів; гляне, аж за воза­ми, ко­ло хати, перед ґаночками, сидить юрба людей. Посе­ре­дині ки­­­лим, на килимі пляшки, чарки і всяка страва.

Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловікові дав бог ро­­дини абощо, так на радощах частує всякого, хто б не йшов або їхав улицею. Юрба гостей зібралась уже чи­ма­ле­нька, і все були міщане. Знаті були міщане раз уже з того, що не носили шабель, - тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки хо­дили при шаблях. А вдруге, знаті були з того, що підпері­зувались по жупану, а кунтуші носили наопашки (тоді було коли не пан або не козак, то по кунту­шу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із то­го були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а мі­ща­не одягались си­ньо, зелено або в горохвяний цвіт; убо­гії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками, а мі­щане дражни­ли козаків кармази­на­ми.

Гості сиділи за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що Петро мусив добре гукнуть через вози «Добридень». Обернулось тоді до нього дві чи три го­лови.

- Пане господарю! - каже. - І ви, шановная громадо! Про­си­ть паволоцький Шрам пропуска через табор.

Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали да й дивля­ться; а господар пізнав Петра да й каже:

- Де ж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама.

- Де тобі десята! - підхопили, шуткуючи, гості. - Хіба сота!

- І сотої нема! - закричали усі гурбою. - Хоч тисячу таких кра­сних жупанів ізложи докупи, то все-таки не буде Шра­ма!

Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкну­ли вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро за­гле­­ді­ли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і пови­хо­ди­ли до його назустріч. Господар