Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

Петро од радості не знав, де він і стоїть, мов сон йому сни­ть­ся! Про що він тілько подумав, зараз воно йому й єсть. А Ле­ся чогось ніби злякалась да й каже:

- Татусю! Хіба ж ви не бачите, що не всі в хаті?

Обернувсь Черевань - немає жінки. Аж ось вона знов уві­йшла в світлицю.

- Меласю! - каже Черевань. - Чи бачиш, що тут у нас діє­ть­ся?

- Бачу, бачу, пишний мій пане! - дала вона такий одвіт да зараз і взяла од його дочку за руку.

Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесі? Де ж той жаль ді­­в­ся, де ділось те, чого не вимовиш ніякими словами?.. Вона схи­лила головку на материне плече і перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не гляне. Гордо піднялась її губ­ка - не до­брий знак для залицяння!..

- Ну, нічого сказати, панотче! - каже Череваниха Шра­мо­ві, - Швиденько ви добуваєте із своїм сином замки! От же ми вам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше над усі ца­рства.

Черевань тілько сміявся.

А Шраму було не по нутру.

- Враг мене візьми, - каже, - коли з іншим замком не ско­ріш іс­правишся, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не же­них вам?

Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззяви­в­ши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тоді він повернув шию до жінки, що то вона скаже.

А та вже тоді медовим голосом:

- Панотче, пане полковнику, приятелю наш любий! Нема на Вкраїні чоловіка, щоб не знав, чого стоїть старий Шрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут річ. З доро­гою ду­шею раді й ми оддать за його свою дитину; ті­лько ж бо тре­ба чинити таке діло по-християнськи. Наші діди й баби, як ду­мали заручати дітей, то перше їхали з усею сі­м'єю на про­щу до якого монастиря да молились богу. От бог давав дітям і здоров'я і талан на всю жизнь. Се діло свя­те: зробімо ж і ми по-предківськи.

Знала Череваниха, що сказати: так і посадила Шрама, мов го­рщок од жару одставила.

- Ну, брате Михайле, - каже він Череваневі, - благословив те­бе господь дочкою, да не обідив же й жінкою.

- Га-га-га! - каже Черевань. - Еге, бгате. Моя Мелася не зне­­ва­жила б себе і за гетьманом.

- По сій же мові да буваймо здорові! - каже Череваниха, під­ні­сши гостям по кубку.

- Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мій сват! - каже Шрам.

- А діти наші нехай отак вибрикують! - додав Черевань, бри­знувши з кубка на стелю.

- Амінь! - каже Череваниха.

На тім і застряло сватання. Старі вже більш і не зга­ду­ва­ли, бо і в Череваня, і в Шрама була така думка, що ще по­спі­ють з ко­зами на торг. Не так думав Петро: він зараз до­га­­давсь, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, да й са­ма Леся їм го­р­дує. І вже йому тоді здалось, що ні для чо­го більш і на світі жи­ти; а на душі така пала туга, така пе­чаль, що й сказати не можна!

Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлиці і не ввійшла на вечерю; а після вечері зараз порозходились на спочинок.

Старого Шрама і божого чоловіка положили в світлиці, а Пе­тро, по-козацьки ліг у садку під чистим небом.

Не знаю вже, яково-то йому після того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали ті­льки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно бу­ло більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків, бо в тую не­спо­кі­й­ну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було пло­хо дома ні­чого, а ховай по тайниках, по підземних скарбни­цях.

Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Не­вольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один ста­р­ши­на, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мідяні, по­зо­ло­тистії герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах доро­га горорізьба - леви, струсеві пір'я, булави з бунчу­ка­ми; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гербами ве­ли­ча­­лись...

Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав та­ки ко­заковання - поїхав на прощу верхи. Шрам із ним дер­жав перед того поїзду.

Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний, їде сердега мо­в­ч­ки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:

- Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й розв'я­за­лось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на ми­слі? Ска­жи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Ле­сю, чи в тебе другий єсть на прикметі?

- І єсть, і нема; і нема, і єсть, - каже, сміючись, Черевани­ха.

- Що отсе в вас за загадки? - аж скрикнув з досади Петро. - Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи мені, пані­ма­тко, щиро, кого ви собі маєте на думці?

- Е, паниченьку! - каже Череваниха. - Потривай-бо тро­ш­ки: ще рано брати нас на ісповідь!

Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов ху­стка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, згля­нувши на матір, похитала головою.

Усміхнулась горда мати да й каже:

- Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на прочу­до. Слу­хай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби по­се­ред по­ля могила; на могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од со­нця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу - од Подолля, од Волині, од Сівери[26] і од Запорож­жя. Вкрили, бач­ся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да