Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

Хроніка 1663 року

I

По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих ко­нях, ізближались до Києва з Білогородського шляху.[1] Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; дру­гий, по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по ша­блю­ці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду - ста­рий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й то­ро­­ки поза­пилювані: зараз було знати, що їдуть не збли­зька.

Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли во­ни у ліву руку, да й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз до­мислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмарища. А Черевань був тя­жко гро­шовитий, да й веселий пан із козацтва, що збагати­лось за де­сятилітню війну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмель­ни­ць­­кого­, як він років з десяток шарпав з козаками шляхе­т­них­ ляхів і недоляшків. От тоді-то й Черевань до­скочив со­бі не­зчисленного скарбу та після війни й сів ху­тором коло Києва.

Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по су­коватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співа­ли і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кру­гом неначе усміхалось. А подорожні були якось смут­нії. Ніх­то б не сказав, що вони їдуть у гості до веселого пана Чере­ваня.

Отже вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окри­те гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через річку йш­ла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а де­ржа­в­сь­кії.[2] Замість ушул[3] - рублена башта під ґонто­вим щи­том, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу цвя­ховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вно­чі сподівайсь лихого гостя - татарина або ляха. Так над во­рі­ть­ми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впу­скати гостя до господи, чи ні. Над щитом - го­строверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора - го­дя­щий вал.

Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвя­­хи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; да вже не­скоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чу­ти, як щось або старе, або недуже береться в башті по схо­дах до ві­ко­нця, лізе да й гуторить само з собою.

- Враг його, - каже, - знає, який тепер люд настав! Приїде казна-що, казна-звідки та й грюкотить, як воріт не розла­м­ле. А якби років п'ятнадцять або двадцять назад! Так уся­ке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зи­мо­в­ни­ку. Ге, тото бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не по­три­во­жили козацького рою, то й досі б, може, так би си­діли. По­гано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою го­ло­ву! Ох, боже правий, боже правий!

- Се Василь Невольник, - каже тоді піп. - Однаковий і досі.

- Хто там грюкає, наче в свої ворота? - питав Василь Не­во­­ль­ник крізь віконце.

- Да годі тобі розпитувати! - озвався піп. - Бачиш, що не та­таре, то і впускай.

- Боже мій правий! - аж скрикнув Василь Невольник. - Та се ж паволоцький Шрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бігти до пана.

- Одчини перше ворота, - озвався Шрам, - а потім біжи со­бі, куди хоч.

- Правда, правда, добродію мій любий! - каже старий клю­­ч­ник да й почав іспускатися униз, усе-таки розмов­ля­ю­­чи сам із собою. - Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чо­­ловіком зій­деться­. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати па­на Шрама!

От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той мо­­ло­дий козак був його син), схилившись і в'їхали. Василь Не­во­льник з великої радості не знав, що й робити: кинувся до Шра­ма і поцілував йрго в коліно.

Далі до сина:

- Боже правий! Боже правий! Та се ж твій Петрусь! Орел, а не козак!

Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Неволь­ни­ком.

- Орел, а не козак! - каже знов Василь Невольник. - Що, як­­би таких друзяк припливло хоч дві чайки до Кермана,[4] як я пропадав там у неволі? Ох, боже правий! Далась мені та про­клята неволя добре знати, не забуду її довіку!

Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий і мізе­рний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, по­хилий, очі йому позападали і наче до чого придивляю­ть­ся, а губи якось покривились, що ти б сказав - він і зроду не смі­я­в­ся. У синьому жупанкові, у старих полотняних ша­ро­ва­рах, да й те на йому було, мов позичене.

Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од па­но­т­ця коня.

- Веди ж нас, Василю, до пана, - каже полковник Шрам. - Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.

- Еге, добродію, - каже Василь Невольник, - благую часть із­брав собі пан Черевань - нехай його господь на світі по­де­р­жить! Мало куди й виходить із пасіки.

- Ну, да все ж од людей іще не одцурався! Чи, може, спра­вді зробивсь пустинножителем?

- Йому од людей одцуратись! - каже Василь Невольник. - Та йому й хліб не піде в душу, якби його люде покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гість те­пер у Хмарищі.

Да, одчинивши дідусь у пасіку хвірточку, і повів Шрама по­­під деревом.

Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і по­л­ковник?

Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі,[5] і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряни­цею,[6] то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чо­ловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іл­лється рідна йому кров за безбожний глум польських ко­н­систентів і уря­дників над українцями, за наругу като­ли­ків і унітів[7] над гре­ко-руською вірою. Тоді-бо дійшло бе­з­ладдя в Польщі до то­го, що робив усякий староста, уся­кий ротмістр, усякий