Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

- Ні, - каже, - на мене він не нарікатиме, а от коли б ви йо­го не зневажили.

І достав мальовану тацю, сріблом ковану. А на таці було на­мальоване таке, що всяке б засміялось. Жидок дає за­по­ро­ж­­цеві напитись горілки з барильця. Запорожець так і при­пав до барила, а жид - одно од страху, а друге од скна­рості - де­р­жить та й труситься. А зверху і підписано: «Не тру­сись, пся­ю­хо: губи поб'єш!» От на таку-то тацю по­ста­вив Черевань п'ять кубків-ріпок да й почав наливати якусь на­стойку з то­го божка.

- Се, бгатці, - каже, - така в мене настойка, що мертвий ус­­тав би з домовини, якби випив добру чарку.

Да й обніс усіх; не минув і Василя Невольника, хоть той сто­яв собі оддалік, мов у монастирі служка перед ігу­ме­ном.

- Ну, бгате Михайле, - каже, повеселівши трохи од того тру­­н­ку­, Шрам, - загадаю ж я тобі про твого божка загадку: сто­їть божок на трьох ніжках; король каже: «Потіха моя!», краля ка­же: «Погибель моя!».

- Ну, бгатику, - каже Черевань, - хоч убий, не второпаю. Дак як, як? Король на трьох ніжках, а краля каже: «Поги­бель моя»?

- Не король, а божок на трьох ніжках, як от і твій. Король ка­же: «Потіха моя!», краля каже: «Погибель моя!»

- А, пек же його матері, як мудро!.. Король каже: «Потіха моя!» Себто, бач, як чоловік уп'ється, то вже тоді кричить: «Я король!» А жінка: «Ох, погибель же моя! Де ж мені тепер ді­ти­ся?»

- Якраз так! Тілько, братику, твоя жінка не злякалась би тебе, хоть би ти й королем ізробивсь?

- Іще не одгадав! - каже Черевань, - Ану ж, ти сам!

- Мені не диво, а от якби ти показав свою премудрість!

- Моя премудрість, бгатику, - сказав Черевань, - знає ті­ль­ко налити та випити; а там собі мізкуйте, як хотя. На те ви по­пи, на те ви мужі совіта, на те ви народні голови.

- Не вадило б і не попам, - одвітує Шрам, - не вадило б і не му­жам совіта знати, що король тут - тіло, а краля - так се ду­­ша. Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає; от і все.

- Пгавда, бгатику, їй-богу пгавда! - сказав, дохитуючи го­ловою, Черевань. - Вип'єм же ще по кубку!

Аж ось увійшла до гостей Череваниха, молодиця свіжа й по­вновида, пряма, як тополя, - замолоду була дуже хоро­ша. Пі­дійшла до Шрама під благословеніє. Він її побла­го­словив, да, як пані була гожа, і вони ж таки давні приятелі, то ще схо­тів і попросту з нею привітатись, да й каже:

- Позвольте з вами привітатись, добродійко?

А вона каже:

- Да як же зволите, добродію!

Да й поціловались любенько. Тогді Череваниха ще обне­с­ла го­стей. Черевань випив на радощах повний кубок, бри­з­нув під стелю да й каже:

- Щоб наші діти отак вибрикували!

А Череваниха почала вести за чаркою розмову:

- Так отсе, - каже, - ви на прощу, панотче? Святе діло!.. От, моя дружино, - обернулась до чоловіка, - от як добрі люде ро­­блять: аж із самої Паволочі їдуть молитись богу. А ми жи­вемо ось під самим Києвом, да ще не були сю весну й од­ного ра­зу у святих угодників. Аж сором! Да вже ж як собі хо­чеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. Приче­плюсь за пана Шрама, да куди він, туди й я.

- От божевільне жіноцтво! - каже Черевань. - Куди він, ту­ди й я!.. А як же пан Шрам махне за Дніпро?

- То що ж? Я б не махнула? Доки сидіти нам у сьому воронячому гнізда? Ось уже которий раз переказує мій брат, щоб приїхала до його в гості! І чому б не поїхати?

- Да, їй-богу, Меласю, - каже Черевань, - я рад би душею, ко­ли б мене хто взяв та й переніс до твого бгата, під Ні­жень. Ка­жуть, і живе добре - таки зовсім по-панськи. Не ду­р­но йо­го козаки прозвали князем.

- Отсе буцім би за достаток його князем зовуть! - переби­ла Че­реваниха. - У його жінка - княгиня з Волині, ля­шка. Як ру­й­­новали наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідо­лашну княгиню; от і самого прозвали князем.

- Князь Гвинтовка![25] - зареготавши, каже Черевань. - То були Вишневецькії та Острозькії, а тепер пішли князі Гвин­то­­вки... Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії кня­­гині. По­­їхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не да­ле­ко!

Гуторять, попиваючи, аж ось - двері рип! І - так, як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.

- От моя й краля! - каже Черевань, беручи її за руку:

В світлоньку входить,

Як зоря сходить.

В світлоньку ввійшла,

Як зоря зійшла...

А що, бгате? Чи нічим же похвалитись на старість Чере­ва­не­ві?

Нічого не сказав Шрам, тілько дививсь на Лесю. А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да пре­хороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гос­тем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!

- Ну лиш, доню, - каже Черевань, - піднеси нам по кубку, як там кажуть, із білих ручок.

Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті - усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.

Випив старий Шрам із білих рук од Череванівни да й ка­же Череваневі:

- Ну, брате Михайле, тепер і я скажу, що є тобі чим на ста­рість похвалитись. А Черевань тілько сміється.

- А що ж, приятелю? - каже Шрам далі. - Хоть би мені го­ди­лось би про одно вже помишляти, да, може, тепер годи­на ща­с­лива; щоб її нам не занедбати - чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра? А Черевань йому:

- А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам бу­де тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?

- Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!

Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поціловались. Тоді за дітей, да й кажуть:

-