Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

довго гордуватимете нами! Налетять зо­зу­лі, що нас не забули... Добрі молодці не дадуть нам заги­нути. Справимо ми вам чорну раду; тоді побачимо, хто яке ма­тиме право!

- Ого, - каже Шрам, - он воно куди діло хилиться!

- А то ж як? - кажуть, стоячи козирем, міщане. - Не все ті­ль­ко козакам на радах орудовати. Схаменулись і на нас сі­чові братчики.[31]

Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець си­дить коло хати, да мов і не він, мов і не чує, що круг нього на­че море грає.

- Еге-ге! - каже тоді Шрам. - Так це із Низу такий вітер віє!

Да й догадавсь, що вже вогню підложено, уже тілько роз­дуть, то й зніметься пожежа по всій Україні. Серце в його зо­мліло, як зміркував собі, що то з того може за лихо уро­ди­тись! Де ділась зараз і вся досада на міщан!

- Шановна громадо! - каже. - Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошановали отак мою старість! Чи давно ж ми бу­ли в вас із батьком Хмельницьким? Тоді ви з хлібом-сіл­лю вихо­ди­ли до нас назустріч, з плачем і радістю нас при­вітали; а те­пер ось старого Шрама, що поруч їхав із батьком Бог­да­ном, отак зневажаєте!

- Панотченьку ти наш коханий! - каже йому Тарас Сур­мач, бо зараз така мова його вгамовала. - Хто ж тебе знева­жає? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? такії, що ду­шать нас, узя­вши за шияку; а ти зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'я­ний співає! Їдь собі з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву.

А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; да ото як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама да й каже:

- Казнає за що ви завелись оце, бгатці! Дайте тілько за­глянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта.

Міщане вже взяли своє: зігнали трохи криком серце; а Че­ре­ваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзя­ка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоть коло сього леститись…

- Оце, - кажуть, - пан, так пан! Дай, боже, і повік таких па­нів! Нема в нього ні крихти гордості!

- За те ж йому господь дав таку золоту й панію, - казали де­які.

- За те ж йому дав і дочку краще маку в городі, - добави­ли ще іншії.

- Ну, пропустіте ж нас, коли так, - каже Шрам.

- Пропустімо, пропустімо ясних панів! - сказав Тарас Сур­мач да й розтовпив своїх гостей.

Розступились і дали проїхати верховим і ридванові.

Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало стар­о­му на душі. Далі здихнув важко, од серця, да й каже, так ні­би сам до себе:

- Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши мя? Уповай на господа!

А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що він собі ми­м­рить.

«Е, - думає, - отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йо­му. Треба його розважити».

- Бгате, - каже, - Іване! Удар ти лихом об землю! Чого та­ки то­бі журитись?

- Як чого? - каже Шрам, - хіба не чув, що на умі в сих му­гирів?[32] Задумали чорну раду іродові душі!

- Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!

- От тобі на! А хіба ж ти не бачиш, звідки сей вітер віє? Се вже коїть не хто, як проклятущий Іванець із низовими ко­ми­­шниками. Так хіба нам сидіти, згорнувши руки, коли огонь уже підложено і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні!

- А що нам, бгате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пи­ти, або ні в чому хороше походити? Слава тобі, господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би луч­че до­ма та їв би хліб-сіль з упокоєм, аніж мені битись на ста­рість по далеких дорогах та сваритись із міщанами.

- Враг візьми мою душу, - закричав із серця Шрам, - коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш,[33] а не Чере­вань!

Що ж би ви думали? Черевань так і помертвів од сього слова.

- Що ж оце ти сказав, бгатику? - ледві промовив через си­лу.

- Те, - каже, - що, так, як Барабаш казав Хмельницькому:

Ми дачі не даєм,

В військо польське не йдем:

Не лучче б нам з ляхами,

Мостивими панами,

Мирно проживати,

Аніж піти лугів потирати,

Своїм тілом комарів годувати?

Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було до­бре! Нема ж тобі тепер у мене й другого прізвища, як Ба­ра­баш!

- Бгате Іване! - каже Черевань, а сам аж тремтить. - Років де­сять назад правовався б ти зо мною за се порохом та ку­лею. Тепер я вже не той, тілько ж і нехай враг візьме мою ду­шу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем. Покажу я тобі, що я не Барабаш; їду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні, - з жінкою, з дочкою і Василем Неволь­ни­­ком, і хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою.

- Отеє так по-козацьки! - сказав Шрам, да аж печаль свою забув, як побачив, що в Череваня ще не зовсім заснуло ко­за­­ць­ке серце. - Дай же, - каже, - руку да обіщайсь от перед бра­­тством Сагайдачного,[34] що держатимешся за мене у вся­кій­ долі.

- Даю і обіцяю, бгате! - каже Черевань, сміючись: рад був, що розважив Шрама.

Тут вони саме прибули до братства, що на Подолі.

- Ходімо ж, - каже Шрам, - да помолимось, щоб господь до­по­міг нам у нашому доброму ділі.

V

Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає бра­т­ство на По­долі, знає ту високу з дзигарками дзвіницю, му­ро­вану кру­гом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з пере­днь­о­го лиця, ро­­змальовану церкву, тії високі кам'яниці по бо­ках. От же років за двісті назад, тоді, як отой-то Шрам був у