Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

Києві, все те було інше. Тоді ще стояла дерев'яна це­рква гетьмана Пе­тра Сагайдачного, і ограда, і дзвіниця, і всі бра­тсь­кі школи, - усе те було дерев'яне. У середині в мо­на­сти­реві стояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна,[35] що подаровала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збу­довав і монастир братський з шко­лами устроїв, щоб теє бра­т­ство дітей козачих, міща­нських і всяких учило, людям у те­м­ноті розуму загинути не дава­ло.

Постоявши прочане наші в церкві, подали срібла па­но­т­цям братським на школи і прогаялись геть-то, оглядуючи мо­на­стир. А було тоді на що там задивитись. Придавсь один чер­нець на мальованнє і пообмальовував не то це­рк­ву, да й са­му ограду округи братства, що вже де на яку ди­во­вижу, а в бра­тство миряне йшли дивитись на мальо­ван­нє. Що тілько в бі­блії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь по монастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше ко­за­ць­ке­ лицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб на­род дививсь да не забував, як ко­лись за батьків та за дідів діялось.

Був там намальований і Нечай, і Морозенко.[36] Круг йо­го горять костьоли й замки, а він січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками. Іще й підписано: «Лицар славного ві­й­ська За­порозького»; а над ляхами: «А се проклятущі ля­хи». Знає­те, тоді ще Хмельнищина тілько що втихла, так любив на­род, дивлячись, споминати, як наші за себе оддя­чили. А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католика. Пали, рубай його, ви­ве­ртай з ко­ре­нем, то й будеш славен і хвален, як Моро­зен­ко.

Був там і козак Байда, що висів ребром у турків на гаку, а не зламав своєї віри. Так і те все там помальовано, щоб уся­ке зна­ло, які то колись були лицарі на Вкраїні.

Був і Самійло Кішка,[37] що й досі про його співають ко­б­­за­рі, як він попавсь у турецьку неволю і п'ятдесят чо­тири ро­ки був на галерах у кайданах, за замками, як йому гос­подь до­поміг і себе, і товариства пів-чвартаста ви­зволити, і як, узя­вши ту галеру, приплив до козаків і коро­гви хре­ща­ті да­в­ні у кишені козакам привіз - не знева­жив коза­ць­кої сла­ви.

Дивляться наші на тії намальовані дива, доходять уже до дзвіниці, аж слухають - за оградою щось гуде, стугонить, на­­че грім гримить оддалеки, і музики грають.

- Се, - каже ченчик, що проводжав їх по монастиреві, - се до­­брії молодці-запорожці по Києву гуляють. Бачте, як наші бу­рсаки-спудеї біжать за ворота? Жодною мірою не вде­р­жиш їх, як зачують запорожців. Біда нам із сими іскуси­те­ля­ми! Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись - полови­на бурси і вродиться за порогами.

Тим часом музики, галас і тупотня підходили все ближ­че. Люде один одного пхає та біжать дивитись на січових гу­ляк. Тільки й чути: «Запорожці, запорожці, з світом проща­ю­ть­ся!»

Що ж то було за прощаннє з світом? Була то в запорож­ців гу­льня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий за­по­рожець до великої старості, що воювати більш не зду­жає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ три­дцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенке­товати. До­ма, у Січі, ходять у семряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лу­дани,[38] шта­ни із дорогої саєти,[39] горілка, меди, пива так за їми в ку­фах і їздять, - хто стрі­не­ть­ся, усякого часту­ють. Тут і бан­ду­ри, тут і гуслі, тут і співи, й скоки, і всякі ви­крутаси.

Отсе одкуплять, було, бочки з дьогтем, да й розіллють по базару; одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й по­ро­з­бивають­ на череп'є; одкуплять, скілько буде маж із ри­бою, да й порозкидають по всьому місту: «Їжте, люде до­брії!»

А погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, ідуть було вже з музиками до Межигорського спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Си­­вий-сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, по­­пе­ре­ду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з на­пи­т­ка­ми і всякі ласощі. Пий і їж до своєї любості, хто хо­чеш.

А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукав за­по­­ро­жець у ворота.

- Хто такий?

- Запорожець!

- Чего ради?

- Спасатися!

Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся су­єта мирськая, з музиками і скоками, і солодкими ме­да­ми, ос­танеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із се­бе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне во­лосяну сорочку, да й почав спасатись.

Так-то розказують старі люде про тих прощальників.

От же й тепер, перед Шрамом да Череванем, висипали во­­ни з улиці, як із рукава, танцюючи. Чуприндирі такі, що лю­­бо глянути. Ідучи мимо церкви, покладали хрести, били по­­кло­ни, да знов, схопившись, навприсядки, да через голо­ву, да колесом! А бурсаки, повибігавши за ограду, дивля­ть­ся на них да й плачуть.

- Не плачте, дурні! - кажуть їм запорожці, - Дніпро тече про­­сто до Січі...

Дома в себе вони, кажу, ходять було у дьогтяних сороч­ках да в дірявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такі жу­па­ни, що хоть би й гетьманові, - і все, щоб тілько показати пе­ред миром, що запорожцю тії сукна й блавата­си все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу вбачить де на дорозі, так у ка­люжу й лізе в кармазинах; чи ширітвас[40] дьогтю зу­з­дрить, так і вскочить туди з сап'янцями. Химе­рний дуже був на­род!

Шрам хоть і сердивсь на запорожців, да й сам не по­сте­ріг, як задививсь на них. Добрії молодці багато інколи дія­ли лю­дям шкоди по Вкраїні, да, мимо того якось при­пада­ли до ду­ші всякому. Не раз доводилось мені самому слу­хати, як ін­ший дід, споминаючи їх пакості, зачне, було, їх коренити, а да­лі, як заговориться, як забалакається про їх звичаї да ходи, то й сам не знає, чого йому й жаль стане сіро­мах, і зачне сива го­лова гуторити про них, як про своїх роди­чів. Чим же то, чим тії запорожці так припадали до ду­ші вся­кому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось і смутно дивились на бо­жий мир. Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі су­єта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші ро­з­си­па­ли, як полову.