Івакін Г. - Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г.

лівою рукою на плечі голову кабана, а в правій — окорок. Це зображення, як вважають дослідники, відображає ритуальне забивання кабана та вручення подарунків цареві під час бенкету.

Обрядове споживання м’яса вепра пов’язане також з культом Перуна. Відомо, що селянин під час грози виносив у поле окорок і звертався до Перуна: «Перун, не заподій біди моєму полю, а я за це дам тобі окорок». Коли ж гроза закінчувалась, він сам з’їдав його під час жертовної трапези.

На поклоніння кабану вказують і археологічні пам’ятки. У курганних похованнях Подніпров’я часто зустрічаються ікла-амулети. У київському некрополі їх знаходили як у рядових, так і в багатих зрубних похованнях. Чимало їх виявлено і при розкопках Київського городища.

Знайдене Б. О. Рибаковим у Вщижі (недалеко від Брянська) кабаняче ікло з написом «Господи помози рабу своєму Фоме» свідчить, що подібні амулети продовжували існувати і після поширення християнства на Русі.

Знайдений у Дніпрі дуб свідчить про те, що культ звірів і священних дерев (вепра й дуба) пов’язувався у слов’ян-язичників з вшануванням найголовнішого язичеського бога, бога грози, покровителя князя та його війська — Перуна. Саме такі священні дуби з вставленими в них кабанячими іклами присвячувались Перуну. На ікла вішали м’ясо, шкіри, хліб та інші жертви—«треби», що підносились грізному богові.

Оскільки збереглося коріння, очевидно, священний дуб Перуна не був зрубаний під час введення християнства на Русі, а, скоріше всього, впав у річку, підмитий розливами Дніпра, де й пролежав до наших часів.

Коли ж це сталося? В які часи під дубом палало священне вогнище, приносилися ритульні жертви?

На це запитання допомогла відповісти природознавча наука. Радіовуглецевий аналіз деревини показав, що дуб припинив своє існування приблизно 1230 років тому, десь у середині VIII ст. Але ж до цього часу він простояв не одне століття. То ж не виключено, що тут міг зупинятися і приносити жертви сам князь Кий. Дуб стояв на березі Дніпра неподалік від впадіння в нього Десни, біля переправи, де перетинались важливі торговельні шляхи. Руські каравани, прямуючи до Царгорода, збирались біля Києва, де переобладнували човни (лодії), готуючи їх для далекої подорожі. Священний дуб стояв недалеко від місця збору цих караванів, а можливо, навіть і був місцем збору.

На перетині торговельних шляхів, розвилці річок, знаходилися й інші відомі язичеські святилища. Так, капище Перуна в Новгороді розміщалося біля озера Ільмень, де розходились два великі водні шляхи — дніпровський та через Волгу в Каспійське море. Інший священний дуб ріс біля того місця, де Шексна впадає у Волгу. «Добрий дуб на Желяні» стояв на розвилці шляхів під Києвом.

Зовсім не випадково ці святилища розміщались на торговельних шляхах. Як зазначав Б. О. Рибаков, «дружинники-купці..., випливаючи на лодіях у далеку дорогу, приносили жертви богу грози та зброї Перуну... І на всьому наступному шляху дружинники-купці не забували своїх войовничих богів, клялися їх іменами при заключенні договорів, приносили їм у жертву тварин». Одним з таких святилищ, де приносилися жертви Перуну перед далеким та небезпечним походом, і був виявлений у Дніпрі дуб.

Аскольд і Дір. У середині IX ст. Києвом правили Аскольд (точніше Осколд) та Дір. Обидва вони були останніми представниками династії Кия, прямими його нащадками. Про це розповідає польський історик XVст. Длу-гош: «Після смерті Кия, Щека і Хорева їх діти і нащадки по прямій лінії панували над руськими на протязі багатьох літ. Нарешті спадщина перейшла до двох рідних братів — Аскольда і Діра, які залишилися в Києві...».

Арабський географ X ст. Масуді називав Діра царем і зазначав, що останній був найвидатнішим серед слов’янських князів, володів багатьма містами і величезними територіями.

У 860 і 866 рр. Аскольд і Дір здійснили військові походи на Візантію. Імператор Василій І змушений був встановити дружні відносини з Руссю.

Вбивши Аскольда і Діра, у 882 р. в Києві почав володарювати новгородський князь Олег (882—912 рр.).

Літопис докладно розповідає про вбивство Аскольда і Діра, але в цій розповіді є чимало легендарного і не зовсім зрозумілого. Можливо, літописець поєднав різні варіанти переказів.

За «Повістю временних літ», Олег пристав біля сучасної Аскольдової могили (Угорське), видав себе за купця, сховавши своїх воїнів. Коли ж підійшли Аскольд і Дір, то їх було підступно вбито. Аскольда поховано на цьому самому місці, а Діра чомусь у Верхньому Києві.

Такі нелогічні дії викликають підозру, що у розповідь про загибель Аскольда відомості про Діра потрапили випадково, напевно, під час одного з численних переписувань або редакцій літопису. Адже якби братів було вбито разом, то разом би їх і поховали.

Уважно вивчивши писемні документи, науковці стверджують, що вони загинули не одночасно, як повідомляє літопис, а правили в різні роки (Дір, напевно, у першій половині століття, а після нього до 882 р.— Аскольд).

На перший погляд, дивує легкість, з якою Олег захопив Київ. Адже військові сили Києва значно переважали дружину Олега. А Новгород, яким він правив перед цим, був на той час невеликим військово-торговим форпостом Києва на півночі і не міг виставити великого війська. Вірогідно, Олег скористався боротьбою місцевих феодальних угруповань. Він був звичайним ставлеником боярської опозиції, незадоволеної політикою Аскольда.

З об’єднанням Південної і Північної Русі в єдину політичну, систему з центром у Києві 882 р. утворилася могутня східнослов’янська держава — Київська Русь. Але цю подію не можна приписувати тільки діяльності Олега.

Якою б видатною особою він не був, самостійно створити державу не міг. Марксистсько-ленінське вчення про походження держави заперечує можливість її утворення силами будь-якої видатної особи. Держави народжуються завдяки своєму власному внутрішньому соціально-економічному розвиткові. Народ — творець своєї історії. Отже, остаточне об’єднання давньоруських земель навколо Києва відбулося не тільки внаслідок дій Олега чи його спадкоємців. Цей процес насамперед зумовлений всім ходом історії, соціально-еконо-мічним розвитком східнослов’янського суспільства. Це було історичною необхідністю, і об’єднавча політика київських князів IX—X ст. повністю відображала об’єктивні вимоги часу, що, зрештою, і привело до її реалізації.

«Старий Ігор і славний Святослав». Успішні походи Олега на Візантію 907 і 911 рр., укладення з нею вигідного торгового договору — усе. це сприяло зміцненню міжнародних позицій

об’єднаної Русі. З цими походами пов’язана широковідома легенда, зафіксована в літопису.

У ній розповідається, що греки, дізнавшись про наближення до Царгорода величезного київського флоту, перегородили вхід до міської гавані залізним ланцюгом. «І звелів Олег воїнам своїм зробити колеса і поставити на колеса кораблі. І з попутним вітром рушили суходолом до міста». Русичі зробили, як і завжди, коли їм доводилося перетягувати волоком лодії з однієї річки до іншої,— поставили кораблі на катки, а при попутному вітрі підняли ще й паруси. Перелякані греки поспішили укласти