Івакін Г. - Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г.

ББК63,3(2Ук)4

9(С2)12

1-17

ИВАКИН Г. Ю. Рассказы о древнем Киеве.— К.: Рад. школа, 1982,— 112 с., ил., 80 к. 120 000 зкз. 78000 4802000000.

Автор книги, научный сотрудник Киевской археологи-ческой зкспедиции Института археологии АН УССР, на осно-ве письменных и археологических источников в научно-по-пулярной форме рассказывает о возникновении, экономичес-ком и культурном развитии столицы древнерусского госу-дарства. Книга посвящена 1500-летию г. Києва.

Рассчитана на учащихся среднего и старшего школь-ного возраста, широкий круг читателей.

Рецензент доктор історичних наук Г. Г. Мезенцева.

Івакін Г. Ю.

1-17 Оповіді про стародавній Київ /за ред. С. О. Ви-соцького.— К.: Рад. школа, 1982.— 112 с., іл.

В опр.: 80 к. 120 000 пр.

У книжці, присвяченій 1500-річному ювілею м. Києва, в науково-популярній формі на основі писемних і археологічних джерел розповідається про виникнення, економічний і культурний розвиток столиці давньоруської держави. Розрахована на учнів середнього і старшого шкільного віку.

ББК 63.3/2Ук/4-63.3/2/4 +

-1- 63.3/2Ук—2Киев/

9/С2/12+ 9/С/12 + 9/С2 Київ/

78000—140 І-196—82 4802000000

М210(04)—82    © Видавництво «Радянська школа'

, 1982

Як і всі трудящі Країни Рад, кияни готуються зустріти 60-річчя утворення СРСР новими досягненнями у здійсненні накреслень XXVI з’їзду КПРС. Знаменно, що в рік славного ювілею Радянської багатонаціональної держави відзначається 1500-річчя двічі орденоносної столиці Радянської України — Києва.

Завдяки мудрій політиці КПРС, невтомній праці радянських людей Київ став одним з найбільших індустріальних і культурних центрів країни і нині впевнено крокує в світле майбутнє, молодіє, оновлюється, розквітає новими барвами.

Складаючи данину любові й відданості місту-герою, все більше і більше людей прагнуть пізнати його історію, що нагадує велику книгу, написану впродовж багатьох століть.

З глибокої давнини історія Києва пов’язана з життям і трудовою діяльністю східних слов’ян, утворенням і розвитком давньоруської держави — Київської Русі — однієї з наймогутні-ших ранньофеодальних держав Східної Європи, яка охоплювала величезну територію від Карпат до Волги і від Ладозького озера до Чорного моря. У ній об’єдналися всі східні слов’яни, що сприяло їх суспільно-економічному, політичному й культурному розвиткові та успішній боротьбі проти зовнішніх ворогів. Київська Русь була колискою російського, українського і білоруського народів, які сформувалися на основі давньоруської народності. «Це історія

..."Сива давнина" за всіх обставин лишиться для всіх майбутніх поколінь надзвичайно цікавою епохою, тому що вона становить основу всього пізнішого вищого розвитку...

Ф. ЕНГЕЛЬС

держави, яка дала можливість визріти і вирости і Україні, і Білорусії, і Великоросії»,— зазначав академік Б. Д. Греков.

Минуле Київської Русі, її культури — це минуле давньоруського народу, бо саме народ — справжній творець історії. Це важливе положення марксизм у-ленінізм у дає ключ до пізнання всього історичного процесу на Русі.

Київ—«мати міст руських». Кому не відомі ці слова літописця! Адже розвиток давньоруської держави нерозривно пов’язаний з її «стольним градом» Києвом. Саме тому історія Києва цікавила ще перших руських літописців і нині привертає увагу як радянських, так і зарубіжних учених. Київ був столицею однієї з найбільших і наймогутніших держав феодальної Європи. Володарі Франції та Швеції, Угорщини і Польщі, Візантії та Англії, Німеччини й Норвегії вважали для себе за честь поріднитися з великим київським князем. «И кто убо не возлюбит Киевского княжения, понеже вся честь и слава и величество и глава всем землям русским Киев»,— згадує літописець.

Києву судилася славна, а часом трагічна історія. Місто було свідком діяльності Володимира Святославича та Ярослава Мудрого, за яких воно досягало значного розвитку, народних повстань проти визискувачів-феодалів, Батиєвого нашестя на Русь, боротьби народних мас проти іноземних загарбників, свідком невимовної радості киян у січні 1654 р., коли Україна возз’єдналася з Росією, буремних революційних подій, вікопомної перемоги над фашистськими загарбниками.

Велике значення для вивчення історії Київської Русі і, зокрема, стародавнього Києва має археологія. Якщо писемні джерела здебільшого нам уже відомі, то археологічні — практично невичерпні. З кожним роком вони поповнюються новими, часом дуже суттєвими матеріалами, що розширюють, а іноді навіть змінюють уявлення про давній Київ, його матеріальну і духовну культуру.

«Вперше відкрито...»—скільки газетних повідомлень та наукових статей починалося цією фразою! Саме про археологічні відкриття в Києві йдеться на сторінках цієї книжки. Але не тільки про самі знахідки, а й про те, як їх здобули, про видатних учених, які нині досліджують давній Київ, та про тих, що вивчали його в минулому.

Чимало розповідається тут про відкриття і знахідки останніх років та їх значення для з’ясування таких важливих питань, як походження Києва, його масова забудова, духовна і матеріальна культура киян за давніх часів.

Сподіваємось, ця книжка зацікавить тих, хто не байдужий до історії Києва, особливо юних читачів. А можливо, хтось з них і сам згодом візьме участь у дослідженнях минувшини славного міста, усієї нашої Вітчизни.

Пам’ятки давнини. Історичні джерела дають нам інформацію про минулі часи, про людей, які колись жили, їх світосприймання. Навіть одна з галузей історичної науки називається джерелознавством. З кожного окремого джерела витікають невеликі струмочки знань про якийсь відрізок часу в минулому, потім вони об’єднуються в більші річки, які вливаються в єдиний великий потік, що називається історією. Усе, що черпають учені з цього потоку, дали тільки джерела, або, як їх ще називають дослідники, першоджерела. Коли якийсь факт береться не з першоджерела, то на нього беззастережно покладатися не можна. Його потрібно ретельно перевірити, перш ніж враховувати ту інформацію, яку він дає дослідникові.

Історичні джерела поділяються на писемні та археологічні.

Найважливішими писемними джерелами з історії Київської Русі є давньоруські літописи. Найвідоміший серед них — «Повість временних літ», написаний у 1113 р. монахом Києво-Печерського монастиря Нестором.

«Повість временних літ», Київський та Галицько-Волинський літописи разом становлять відомий Іпатіївський літопис, або звід, який має південноруське походження і є найдавнішим і головним писемним джерелом з історії півдня Київської Русі і Києва зокрема. А назва цього літописного зведення походить від

Іпатіївського монастиря (поблизу Костроми), в якому він зберігався і де знайшов його на початку XIX ст. видатний російський історик М. М. Карамзін.

Крім Іпатіївського літопису, відомості про Київ наводяться в Лаврентіївському, різних новгородських,псковських та інших літописах.

Аж 35 томів налічує «Повне зібрання руських літописів», чимало з них опубліковано окремими виданнями.

Хоч літописи і є важливими історичними джерелами, але не завжди вони виявляються першоджерелами. Адже кожний має свої джерела, іноді досить різноманітні. Це спостереження самого літописця, записи його попередників, народні перекази, легенди. Коли літописець розповідає про ближчі до нього часи, він, звичайно, буває досить точним, а його повідомлення про давніший період залежать від точності тих джерел, які сам зміг розшукати. До того ж літописець ніколи не був безпристрасним спостерігачем подій. Він виражає інтереси певного князя (або феодального угруповання), вихваляє і