Івакін Г. - Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г.

угоду й виплатили велику данину: "по 12 гривен на воїна; а було в кожному кораблі по 40 мужів". На честь цієї перемоги Олег прибив свого щита до воріт Царгорода. (За переказом, князь помер від укусу змії. Цей факт використав О. С. Пушкін для написання вірша «Пісня про віщого Олега").

Після Олега великим князем київським став Ігор. Напрями його політичної діяльності залишилися такими самими, як і в князя Олега. При Ігорю були остаточно приєднані до давньоруської держави землі уличів і тиверців між Дністром 1 Дунаєм. Походи на Візантію виявилися не дуже вдалими, у Договір 944 р. був для Русі менш вигідним від попереднього.

943 р. ігор здійснив великий похід на Кавказ і захопив

великі міста Бердаа і Дербент. За часів князювання Ігоря вперше на Русі появились печеніги (915 р.). Хоч з ними й було укладено мирну угоду, але невдовзі знову довелося відбивати їхні напади.

Літопис уперше згадує про велике народне повстання проти грабіжницької соціальної політики великокнязівської влади.

У 945 р. Ігор, зібравши данину з древлян, вирішив на зворотному шляху стягнути ще додаткову данину. Відповіддю на це був вибух народного гніву, яким скористалася древлян-ська племінна верхівка. Князя Ігоря під час повстання було вбито.

Вдова Ігоря княгиня Ольга жорстоко розправилась з древлянами. Але, побоюючись нових повстань, вона змушена була провести деякі реформи за часів свого правління (945— 964 рр.): визначила розмір данини і встановила місця для її збору.

Зміцнився і міжнародний авторитет Київської Русі. Цьому сприяв візит Ольги в Царгород до імператора Костянтина Порфірородного. У літопису зазначається: «Удивився царь разуму ея, беседова к ней».

Значного розквіту досягла Київська держава при князюванні Святослава Ігоревича (964—972 рр.).

Літописець так розповідає про цього князя (мабуть, дещо звеличуючи): «Бе бо сам храбер и легок, ходя яко пардус (барс), войны многи творяше: ходя воз по себе не возяше, ни котла, ни мяса варя, но по тонку изрезав конину или звери-ну, или говядину, на углех испек ядяше; ни шатра имяше, но подклад подстилаше и седло в головах». Такий же суворий спартанський побут вели і дружинники князя. До нашого часу дійшов дуже виразний портрет Святослава, «описаний його сучасником, відомим візантійським істориком Львом Дияконом: «Виглядом він був такий: середнього зросту, ані занадто високий, ані занадто малий, з густими бровами, з блакитними очима, з плоским носом, з поголеною бородою і з густим довгим на верхній губі волоссям. Голова у нього була зовсім гола, але тільки з одного боку висів кучір волосся (оселедець), який означав знатність роду; шия товста, плечі широкі і весь стан досить стрункий. Він здавався похмурим та суворим. В одному вусі висіла золота серга, прикрашена двома перлинами з рубіном, посеред них вставленим. Одяг на ньому білий, нічим, крім чистоти, від інших не відрізнявся».

Роки правління Святослава пройшли у безперервних походах. Він розгромив Хозарську державу (і вона перестала існувати), приєднав до Київської Русі землі вятичів, визволені ним від хозар, воював з волзько-камськими болгарами і захопив їхню столицю на Волзі. Це Святославу належить знаменитий заклик: «Да не посрамим земли Руския, но ляжем костьми ту; мертвыи бо срама не ймуть».

тися крізь печенізький табір, запитуючи: «Чи не бачив хто мого коня?» Його визнали за свого. Наблизившись до річки, юнак зняв одяг і кинувся в Дніпро. Печеніги почали стріляти в нього навздогін, але влучити не змогли, і юнак благополучно добрався до війська Претича.

На ранок військо Претича, сівши в лодії, затрубило в труби і рушило до Києва. Кияни відповіли дружині Претича, що підійшла до міста, радісним кличем. Печеніги, подумавши, що повернувся Святослав, почали тікати: «Печенези ж мнеша князя пришедша, побегоша разно от града. И изиде Ольга со унуки и с людми к лодьям». Так завдяки подвигу невідомого юнака було врятовано Київ.

Кияни надіслали Святославу звістку: «Ти, княже, шукаєш чужої землі і про неї турбуєшся, а свою покинув. Мало не взяли нас печеніги і матір твою, і дітей твоїх... А ще тобі не жаль вітчизни своєї, ані матері старої, ані дітей своїх?»

Святослав після цього докору повернувся до Києва і розгромив печенізьке військо.

Злякалось військо печенігів,

Завзятці степових набігів Прудких скликають скакунів,

Перечити не сміють долі,

І з диким стогоном у .полі Біжать від київських мечів...

Так О. С. Пушкін описав успішне закінчення битви з печенігами.

Поховавши Ольгу (969 р.), Святослав знову повернувся на Дунай, де в союзі з болгарами виступив проти Візантії. У 972 р. з невеликим виснаженим військом князь повертається на батьківщину. Але тут трапилась несподіванка — печеніги перекрили дніпровські пороги... і Святослав з малою дружиною змушений був там зимувати. Дружину, ослаблену голодом, печеніги перебили, а з черепа Святослава їхній хан Куря зробив собі чашу для вина.

Після недовгого правління Святополка і міжусобиць синів Святослава великим князем київським став Володимир Святославич, або, як його часто називали в народній поезії, Володимир Красне Сонечко.

Найдавніший дитинець міста. Резиденцією князя та феодальної державної адміністрації було старе городище Кия. Простий міський люд, переважно ремісники, жили навколо цього «града Кия», під його охороною. Вони заселяли Замкову гору, Дитинку, Щекавицю, Юрковицю, яри між цими горами, частину сучасного Подолу.

На площі давнього городища Кия стояли дерев’яні наземні і напівземлянкові будівлі, язичеське святилище (капище), кам’яний князівський палац.

За лінією укріплень цього першого дитинця (кремля) Києва був великий курганний могильник, в якому під час розкопок виявлено поховання представників усіх верств населення міста — від безінвентарних бідного люду до багатих князівських дружинників.

У 1971—1972 рр. у самому центрі «града Кия», за 40—50 м від язичеського капища, київський археолог В. К. Гончаров виявив і дослідив досі нікому не відомий кам’яний палац. Відкрито потужний фундамент, який в окремих місцях зберігся заввишки до одного метра. Фундамент складено з великих валунів бутового каменю, а середина його засипана битою цеглою, дрібними камінцями і залита вапняним розчином. Це так званий спосіб забутовування в ящик.

Частково збереглася кладка стіни палацу з тонкої давньоруської цегли — плінфи.

Довжина відкритих стін (близько 18 м), а також їх ширина (1,5 м) свідчать про досить великі розміри споруди. Під час розкопок знайдено також куски різьбленого шиферу, черепицю, полив’яні плитки. Особливу увагу привертають числен- ні фрагменти фрескового розпису жовтого, червоного, зеле-

ного, блакитного кольорів. Усі ці знахідки переконливо свідчать про розкішне оздоблення палацу.

На думку археологів та істориків архітектури, досліджені фундаменти є значно давнішими за Десятинну церкву, що, як відомо, побудована в 989—996 рр. У літописній статті 945 р. згадуються два князівських палаци — той, що в граді, і той, що «вне града». Саме перший, давніший палац і був відкритий