Івакін Г. - Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г.

про вірування східних слов’ян: «Володарем світу вони визнають одного бога — творця блискавки — і в жертву йому приносять биків та інших жертовних тварин».

Пізніше, в IX—X ст., Перун стає також богом зброї, князівської дружини, покровителем самого князя. Боги Перун, Волос (або Велес) та інші згадуються у літописних текстах про мирні договори Олега та Ігоря з греками. Волос — «скотий бог», покровитель худоби. У Києві на Подолі стояло капище Волоса. У християнські часи бога Волоса змінив культ Вла-сія, також покровителя худоби, якого завжди зображували

разом з биком (туром). Оскільки дуже часто церкви будували на місці язичеських капищ, то, можливо, розміщення церкви Власія фіксує і місцезнаходження капища Волоса. Цікаво, що вулиця, яка починалася з цього місця, аж до початку XIX ст. звалася Бидлогонною. По ній кияни виганяли худобу на випас.

Згадані Дажбог, Хоре, Ярило були богами сонця різних східнослов’янських племен. Давній слов’янин вбачав у сонці джерело світла і тепла, від сонця залежало все його життя. Недарма арабський автор X ст. Масуді називав слов’ян «сонцепоклонниками ».

Капище. У центрі городища Кия стояло язичеське капище.

Це був великий культовий центр Полянського князівства.

Від язичеського святилища залишився фундамент, складений із необроблених брил пісковику, граніту (частина з яких мала наскрізні отвори), на глиняному розчині. Фундамент мав еліпсоподібну форму (4,2 X 3,5 м) з чотирикутними виступами. Із західного боку фундаменту виявлено масивний стовп, в якому шари дуже обпаленої глини чергувались з прошарками золи і вугілля. Навколо нього була велика кількість кісток і черепів тварин, в основному свійських. Перший дослідник пам’ятки В. В. Хвойко вважав, що залишки ці належать слов’янському капищу, а стовп є жертовником, на якому тривалий час відбувалося жертвоприношення, про що свідчать численні кістки тварин і шари глини, що чергуються з прошарками попелу й вугілля. Коли жертовник вирівнювався, на нього накладався новий шар глини, в результаті чого і утворився високий масивний стовп.

Біля самого Києва на перетині торгових шляхів, біля переправ, на лісових галявинах також знаходились невеликі святилища, де перехожі приносили жертви своїм язичеським богам. Сліди одного з таких святилищ знайдено археологами в 1975 р.

Священний дуб Перуна. У 1975 р. із дна Дніпра (трохи нижче від гирла Десни) був піднятий незвичайний дуб, який зберігся майже повністю разом з корінням. На висоті 6 м, перед розгалуженням стовбура, у нього забито 9 кабанячих щелеп, які утворюють квадрат. Отвори для щелеп зроблено долотом на таку глибину, що зовні залишились самі ікла. На стовбурі помітно сліди вогню.

Вставлені у вигляді квадрата на великій висоті ікла кабана, а також сліди вогню (певно, обрядового вогнища) дають можливість стверджувати, що цей незвичайний дуб — священне дерево, яке призначалось для ритуальних обрядів.

У загальному культі природи в давніх слов’ян особливо було поширене поклоніння деревам.

Після прийняття християнства, за Уставом Володимира, кожний, хто молиться в лісі («рощенії»), підлягав церковному суду. Та сліди поклоніння деревам зустрічались і значно пізніше. Так, у 1636 р. священики скаржилися у своїй чолобитній, що «збираються жінки та дівчата під дерева, під берези, і приносять яко жертви, пироги і каші, і яєшні, і, поклонясь березам, почнуть пісні сатанинські співати і длань-ми плескати, і всяко бесяться». Іноді пережитки поклоніння деревам ставали звичаєм служити молебні під деревами. Відомий діяч епохи Петра І Феофан Прокопович забороняв «пред дубом молебни петь».

Далеким відлунням поклоніння деревам було і свято «Семена» (свято свічки, або весілля свічки). Воно відзначалося в Києві в ніч з 1 на 2 вересня. На ярмарках ставили ялинки, які увішувалися фруктами, кавунами, різними плодами, а поряд — напої та різні страви.

Культ дерев був поширений і серед неслов’янських народів. Про священне дерево казахів згадує Т. Г. Шевченко у вірші «У бога за дверима лежала сокира», жертвоприношення «святому дереву» описані ним також у повісті «Близ-нецы».

Як свідчать писемні джерела, у язичеському культі дерев особливо було поширене поклоніння дубу. У трактаті Костянтина Порфірородного (близько 952 р.) описується поклоніння русів на острові св. Георгія (сучасна Хортиця): «На цьому острові здійснюють свої жертвоприношення тому, що там росте величезний дуб. Вони приносять у жертву живих півнів, кругом втикають стріли, а інші — шматки хліба, м’ясо і що має кожний, як вимагає їх звичай».

Зрозуміло, чому саме на Хортиці здійснювалися жертво

приношення. Адже тут київські каравани зупинялися після подолання порогів та небезпечної Крарійської переправи.

Під Києвом стояв «Добрий дуб», назва якого перейшла, мабуть, на урочище, що згадується в Іпатіївському літопису: «Ярополк з Берендичи настигоша Володимира на Желяни у Доброго дуба». Це був один із священних дубів, які стояли на перетині доріг під Києвом у язичеські часи.

І після прийняття християнства кияни таємно збирались на одному з дніпровських островів для справляння язичеських обрядів, причому особливі почесті виявлялись до старих дубів.

Культ дуба у слов’ян пов’язаний з культом бога грому та блискавки. Дуб Перуна згадується в грамоті князя Льва Даниловича.

Як свідчить Густинський літопис, у капищі Перуна підтримувався вічний вогонь, причому у ритуальне вогнище кидали лише дубове дерево. Жерця, з вини якого вогонь згасав, страчували: «Ему же (Перуну.— Г. І. ) як о богу жертву приношаху и огонь неугасащій з дубового древія непрестанно паляху; аще ли бы случилося за нераденіем служащаго ієрея когда сему огню угаснути, таковаго іерея без всякого извета и милости убиваху».

Поряд з культом дерев у комплексі язичеських поклонінь давніх слов’ян зберігалось і вшанування священних тварин. У Подніпров’ї був поширений культ дикого кабана — вепра. Вепр — найсильніший представник фауни Східної та Се-

редньої Європи, а свинарство в її лісових районах — перша форма скотарства. Можливо, тому і культ вепра, а потім і культ домашньої свині, що змінив його, був дуже розвинений у слов’ян (та й в інших народів Європи).

Давньоруські літописи і билини розповідають про полювання на вепра та про урочисте споживання кабанячого м’яса на князівських бенкетах. Дослідники вважають, що ці «вепре-ві» пригощання пов’язані з культом вепра. У билині про Данила Ловчанина розповідається про те, як князь Володимир доручає богатирям привести до «столу княженецького» вепра. У вимозі князя привести «кабанища» живим відчувається необхідність вбивати жертовну тварину в особливих умовах, особливими засобами. І вбивали її, напевно, спеціально призначені для цього люди. Та й самі князівські бенкети часів Володимира були, мабуть, відголосками давніх публічних жертвоприношень.

Полювання на вепра було улюбленою розвагою Володимира Мономаха та Данила Галицького. Володимир Мономах, розповідаючи про свої мисливські подвиги, говорив, що «вепрь ми на бедре меч оттял».

У південній башті Київської Софії збереглася фреска, де зображено сцену нагороди кабанячою головою і окороком. Бородата людина в гостроконечному тюрбані тримає