Руданський - Приказки, Руданський

по­ло­жу!»

«А як те­бе ча­сом хто

Схоче по­ло­жи­ти?»

«А ко­му ж я ви­нен що?

За що ж ме­не би­ти?»

ТРИ ПИТАННЯ

Рабин:

«Чого півень, як співає,

Очі зак­ри­ває?»

Мошко:

«Того, дев­не, що на­пам’ять

Свою пісню знає».

Рабин:

«Чого ко­лись по дра­бині

Ангели зліза­ли?»

Мошко:

«Бо ще бу­ли мо­лодії,

Мало пір’я ма­ли».

Рабин:

«Чого мо­ре так со­ло­не,

Що не мож­на пи­ти?»

Мошко:

«Бо по­гані осе­ледці

Мали за­се­ля­ти».

ЧИ ДАЛЕКО ДО НЕБА

«Що п’ять верс­тов - то й кор­шом­ка,

Нічого й лічи­ти,

Бо п’ять верс­тов як проїдеш,

Треба й відпо­чи­ти.

Ото їдуть із яр­мар­ку

Двоє гос­по­дарів,

У каж­до­го віз по­ряд­ний,

Воликів по парі.

Їдуть собі по­ма­леньку,

Грошенята ма­ють,

Полягали на со­ломі -

Та й ду­му га­да­ють.

Далі їден про­бу­див­ся

З гли­бо­кої ду­ми,

Повернувся на со­ломі.

«Чи спиш,- ка­же,- ку­ме?»

«Що го­во­риш?» - дру­гий ка­же.

«Чи спиш, я пи­таю».

«Та не сплю ще,- ка­же,- ку­ме,

Тілько що дрімаю!»

«Не дрімай же на го­ди­ну

Та глянь про­тив не­ба,

Скілько б верс­тов так до не­ба

Проїхати тре­ба?»

«Та бог йо­го свя­тий знає

І добрії лю­ди…

Я ду­маю, що не більше,

Як п’ять верс­тов, бу­де».

«Гуттю, ку­ме!.. Та се ба­ба

Тобі наб­ре­ха­ла…

Та як­би п’ять верс­тов бу­ло,

Там корш­ма б сто­яла!»

ОКУЛЯРИ

Розходився му­жи­чок

Аж ґвалт дя­ку­ва­ти,

Та од­на йо­му біда:

Не вміє чи­та­ти.

До аз-бу­ки - так ку­ди,

Не то­го він хо­че.

Він га­дає чим дру­гим

Просвітити очі.

«Не вміє ж так ста­рий дяк

Стрічки розібра­ти,

Окуляри ж як візьме -

То ку­ди чи­та­ти!

Отак і я за­ве­ду

Кондаки й тро­парі,

Піду тілько та куп­лю

Такі оку­ля­ри».

Пішов му­жик до крам­ниці,

Різні ви­би­рає…

Що на очі нак­ла­де,

То все не чи­тає.

Далі соті з но­са зняв,

Об зем­лю уда­рив.

Розплатився та й пішов

Сам без оку­лярів.

Та й на про­во­ди ска­зав

Хрещеному лю­ду:

«Окулярів не ку­пив

То й дя­ком не бу­ду».

ЕГЕ, ГАЙ

Йде ви­дю­чий і сліпий,

Та й ка­же ви­дю­чий:

«Ото, бра­те, синій гай!

Ото ліс дріму­чий!»

«Еге! Еге! - ка­же той.-

Як ти собі ва­жиш!»

«А ти ж, бра­те, ба­чиш що?»

«Та ж ти, бра­те, ка­жеш!»

СКІЛЬКО ДУШ

«Скілько, ку­ме, в тілі душ?»

«Одна, я га­даю».

«Може, в те­бе і од­на,

А я так дві маю:

Бо як ру­ки на снігу

В ме­не за­коліють,

Хукне теп­лая ду­ша -

І ру­ки тепліють.

А як стра­ва на столі

Гарячая бу­де,

То вже дру­га, бач, ду­ша,

Холодная, сту­дить!»

ПОНИЗИВ

П’є-гуляє у неділю

На кор­шомці Га­ра­сим;

З Га­ра­си­мом п’є-гу­ляє

І сусід йо­го Тро­хим.

А обид­ва стрільці жваві.

От пе­реч­ка і пішла…

Далі Тро­хим роз­хо­див­ся,

Підійнявся з-за сто­ла:

«То ти ка­жеш, що ти луч­чий?

Що ти гас­пид­ний стрілець?

Збий же мені з чу­ба шап­ку -

Тоді бу­деш мо­ло­дець!»

«Кажеш, мо­же, що не зіб’ю?»

«А ти ка­жеш, що зіб’єш?!»

«А їй-бо­гу, що ізіб’ю!»

«А їй-бо­гу, не зіб’єш!..»

«Та от тобі і руш­ни­ця!»

«Ану-ну! Да­вай! Да­вай!»

«Ставай, ли­шень, край по­ро­га!

«Та я ста­ну, ти ста­вай!..»

Цілить один од по­ро­га,

Другий стоїть за сто­лом

Та що­си­ли на­тя­гає

Сиву шап­ку на чо­ло.

Бах! руш­ни­ця… Ста­ло дим­но…

Йде до сто­лу Га­ра­сим…

А за сто­лом в сивій шапці,

Як ба­ран, ле­жить Тро­хим!

(Йому ку­ля про­летіла

Через шап­ку і чо­ло…)

Підіймає він Тро­хи­ма,

Підпирає за сто­лом.

Сам од­хо­дить до по­ро­га.

Знов руш­ни­цю в ру­ки взяв,

Прицілився разів кілька

Й го­ло­вою по­хи­тав.

«Вибачай мені, Тро­хи­ме,-

Гарасим про­го­во­рив,-

На два цалі лиш по­ни­зив

Та й і шап­ки не ізбив».

АБИ ДУША ЧИСТА

Два злодії опівночі

Костьол обк­ра­да­ють;

Обшарили всі скар­бо­ни,

Святих об­ди­ра­ють.

І заб­ра­ли, які бу­ли,

Гроші під зам­ка­ми.

Далі один на ол­та­рик

Пнеться з пос­то­ла­ми.

«Та що ж бо ти, бра­те, ро­биш? -

Став дру­гий ка­за­ти.-

Як-то мож­на свя­те місце

Постолом ва­ля­ти?»

А той ка­же: «Мов­чи, бра­те!

Ми тут пе­ред бо­гом -

Аби ду­ша чис­та бу­ла,

Постоли - нічо­го!»

ЛЯДСЬКА НАТУРА

Блудить ля­шок се­ред лісу,

А му­жик ру­бає…

«Та ти, ля­ше, ли­бонь, блу­диш?» -

Мужик про­мов­ляє.

А лях ка­же: «Cho­caj blad­zie,

Ale mam na­tu­re

Nie pytac sie te­go nigdy

Kogo bi­je w sko­re!» [8]

СВИНЯ СВИНЕЮ

Несе му­жик у но­чов­ках

Додому свя­че­не:

Яйця, пас­ку, і ков­ба­си,

Й по­ро­ся пе­че­не.

І по­ро­ся, як підсви­нок,

Та ще й з хро­ном в роті.

Несе, бідний, та й спіткнув­ся

У самім бо­лоті.

І схиб­ну­лись нові ноч­ви,

Затряслось свя­че­не,

І в бо­ло­то по­ко­ти­лось

Порося пе­че­не.

Глянув му­жик на бо­ло­то,

Посвистав до ли­ха,

Одвернувся, набік плю­нув

Та й про­мо­вив сти­ха:

«Та сви­ня та­ки сви­нею!

Правду ка­жуть лю­ди:

Святи її, хрес­ти її -

Все сви­нею бу­де!»

ДОБРА НАТУРА

Грає скрип­ка, грає коб­за

І бан­ду­ра грає;

Чумак літом у ко­жусі

Гопки ви­ти­нає.

Витинає чу­мак гоп­ки,

Аж по­том зал­ляв­ся…

«Та скинь-бо ти ко­жух, бра­те!»

Якийсь обізвав­ся.

«Ні, не ски­ну! - чу­мак ка­же.-

Бо на­ту­ру маю,

Що йно тілько з се­бе ски­ну,

То все про­пи­ваю!»

ЧУПРИНА

Питалися ко­за­ка:

«Що то за при­чи­на,

Що в вас го­ла го­ло­ва,

А звер­ху чуп­ри­на?»

«А при­чи­на то та­ка:

Як на війні зги­ну -

Мене ан­гел по­не­се

В не­бо за чуп­ри­ну».

Питаються му­жи­ка:

«Що то за при­чи­на,

Що в вас го­ла го­ло­ва,

А звер­ху чуп­ри­на?»

«А при­чи­на то та­ка:

Нас біда обсіла -

Голимося до крівлі,

Щоб куз­ка не їла!»

ЗГУБА ДУШІ

Раз про­па­ла на сте­пу

В чу­маків со­ки­ра,

До од­но­го всі взя­лись:

«Ти та й ти, псявіро!..»

Той їх го­дить, ха­ме­нить,

Той їм роз­ва­жає,

Вже й кля­неться на чім світ,

Богом при­ся­гає…

Ні! Не вірять! Аж чу­мак

Против не­ба гля­нув:

«Коли я со­ки­ру взяв,

Най я ля­хом ста­ну!..»

«Стій, чу­ма­че, не гу­би

Ні душі, ні віри!

Вірим-вірим! Ти не брав

Нашої со­ки­ри!»

НЕ МОЇ НОГИ

Серед лісу, се­ред гаю

У неділешній обід

Заснув му­жик у чо­бо­тях,

Прокинувся без чобіт.

Прокинувся, про­тер очі,

Разів кілька позіхнув,

Разів кілька босі но­ги

З по­дивлінням по­вер­нув.

«Не мої се,- ка­же,- но­ги,

Присягаю на чім світ,