Руданський - Приказки, Руданський

class="section" id="id48">

НА КАЛИТКУ

Прийшов му­жик до крам­ниці,

Сукно ог­ля­дає…

Перекинув штук зо двад­цять -

Все не до­би­рає…

Аж заг­ля­нув десь кар­ма­зин:

«Дай-но, жид­ку, то­го!..»

Розвертає, ог­ля­дає:

«Се хіба нічо­го!..»

Виміряє се­ре­ди­ну:

«А хо­ди-но, жид­ку!..

Ото звідси мені, жид­ку,

Виріж на ка­лит­ку!»

ДОПИТАЛАСЬ

Прийшов му­жик із праз­ни­ка,

Празник доб­ре вдав­ся:

Посиніла кру­гом шия,

І чуб підійняв­ся.

Прийшов в ха­ту - ані сло­ва…

На лаві сідає.

Аж підхо­дить мо­ло­ди­ця,

Мужа ог­ля­дає:

«А чо­го то в те­бе шия

Вкрита си­ня­ка­ми?»

«Та то, ма­буть, од вишнівки,

Що пив із по­па­ми!»

«А хто ж тобі, чо­ловіче,

Чуба мав нам­ня­ти?»

А той з ла­ви та до неї:

«А знаєш мов­ча­ти?!»

ТРЕБА ВСЮДИ ПРИЯТЕЛЯ МАТИ

Прийшла в церк­ву ста­ра ба­ба,

Свічок на­ку­пи­ла;

Де бу­ла яка іко­на,

Всюди поліпи­ла.

Іще па­ра ос­тається,

Де їх приліпи­ти?..

«Ага! - ка­же.- По­шу­каю

Святого Ми­ки­ти!»

Найшла ба­ба і Ми­ки­ту -

Святий чор­та ціпить!..

Бере од­ну йо­му ста­вить,

Другу чор­ту ліпить!..

Видять лю­ди й роз­ва­жа­ють,

Щоб там не ліпи­ла.

«Що ти, ба­бо,- ка­жуть,- ро­биш?

Та ж то вра­жа си­ла!..»

Але ба­ба обер­ну­лась:

«Не судіте, лю­ди!

Ніхто то­го не відає,

Де по смерті бу­де!..

Чи у небі, чи у пеклі

Скажуть віку­ва­ти;

Треба всю­ди, добрі лю­ди,

Приятеля ма­ти!..»

ЧУЖАЯ ДИТИНА НЕ ТО, ЩО РІДНА

Ой не тая, мій си­ноньку,

Година нас­та­ла,

Щоб чу­жая ди­ти­нонька

За рідную ста­ла.

Нар[одна] пісня

Журилися муж з жо­ною,

Що дітей не ма­ли;

Далі взя­ли та й під старість

Сироту прий­ня­ли.

Росте тая си­ро­ти­на,

Так їм по­ма­гає!

Але ста­рий, як чу­жо­му,

Все не довіряє.

Та вже, ма­буть, не­да­рем­не

Примовляють лю­ди,

Що ди­ти­нонька чу­жая

За рідну не бу­де!..

Доростає літ ди­ти­на,

Вже по­ра б же­ни­ти,

Пора б уже гос­по­дарст­во

З си­ном поділи­ти.

Але ста­рий ду­же хо­че

Щирість йо­го зна­ти

І за­ду­мує, як си­на

На спро­бу­нок взя­ти.

Повертає раз від па­на

Та й став го­во­ри­ти:

«Жінко ми­ла, си­ну ми­лий,

Годі мені жи­ти!

Розгнівався пан на ме­не,

Повішати хо­че!

І я взавт­ра, як той злодій,

Сплющу свої очі.

Достань, жінко, з скрині гроші,

Треба поділи­ти…

Треба свою ос­тат­нюю

Волю учи­ни­ти».

Стара, бідна, як ди­ти­на,

Плаче і ри­дає;

Бере ключі у ста­ро­го,

Скриню відми­кає.

А у скрині ка­зан гро­шей -

Самії ду­ка­ти!..

Ледве-ледве ста­рий з си­ном

Здужали підня­ти.

Висипали на підло­гу,

От ста­рий сідає

І з ду­катів шти­ри ку­пи

Рівних на­гор­тає.

І го­во­рить: «Пер­ша ку­па

На по­хо­рон бу­де,

Щоби ме­не, як го­диться,

Спом’янули лю­ди!..

Друга ку­па тобі, жінко,

Тобі, моя ми­ла!

Бо ти ж ме­не, як матінка,

Старого лю­би­ла!..

Третя ку­па не­хай бу­де

Тобі, ми­лий си­ну,-

Ти був мені, ми­лий си­ну,

За рідну ди­ти­ну.

А чет­вер­та ку­па гро­шей

Най бу­де для то­го,

Хто да ши­бе­ни­цю взавт­ра

Потягне ста­ро­го!..»

А си­но­чок ісхо­пив­ся,

За гроші ру­кою:

«Я по­тяг­ну вас, та­ту­ню!

Най бу­дуть за мною!»

Здихнув ста­рий, підійняв­ся

Та й по­чав ка­за­ти:

«Іди, хлоп­че пре­по­га­ний,

Іди з мої ха­ти!

Прийняв те­бе я до се­бе

Малим си­ро­тою,

Побивався дні і ночі,

Не спав над то­бою…

Тілько й ду­мав, що із те­бе

Буду поміч ма­ти…

А ти сам го­тов на ме­не

Руку підійня­ти…

Іди ж собі, пре­по­га­ний,

Звідки ти узяв­ся,

Та й не зга­дуй, що ти в ме­не

Сином на­зи­вав­ся!»

Хлопець вий­шов. Ста­рий пла­че:

«Правда, добрі лю­ди,

Що ди­ти­нонька чу­жая

За рідну не бу­де!..»

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ

Стали ко­лись Хмельницько­го

Ляхи підмов­ля­ти,

Щоби на­шу Ук­раїну

З Польщею з’єдна­ти.

А Хмельницький їм го­во­рить:

«Сядьте, добрі лю­ди!

Послухайте мої бай­ки,

Чи прав­ди­ва бу­де?..

Ото був собі гос­по­дар,

Мав їдно­го си­на,

І лю­бив він йо­го щи­ро -

Сказано, ди­ти­на…

Любив йо­го, як ди­ти­ну,

Годив, як па­няті;

Але в то­го чо­ловіка

Був і вуж при хаті.

І, бу­ва­ло, як ди­ти­на

За обід сідає,

В тую по­ру із-під печі

І вуж вилізає…

І що ди­тя йо­му ки­не,

Що са­мо упа­де,

Вуж полізе поз­би­рає,

Вуж і то­му ра­дий!..

Але раз ди­тя по­ча­ло

Із ву­жем дро­чи­тись,

Дрочилося-дрочилося,

Далі ста­ло би­тись.

Вуж до піни розізлив­ся,

Укусив ди­ти­ну;

Аж над­хо­дить і гос­по­дар

В ту ли­ху го­ди­ну…

Як уда­рив по ву­жеві,

То хвіст і ос­тав­ся,

А вуж, жи­вий, та безх­вос­тий,

У но­ру схо­вав­ся…

Нема в хаті вже ди­ти­ни,

І ву­жа не ста­ло;

А тим ча­сом гос­по­дарст­во,

Як во­да, спли­ва­ло.

В рік іспли­ла вся маєтність,

Всі йо­го по­жит­ки,

Ба вже й на нім не ос­та­лось

Ні руб­ця, ні нит­ки.

Іде, бідний, до во­рож­ки;

Світить во­на свічі,

Посиділа-погадала,

Каже: «Чо­ловіче!

Мав-ись,- ка­же,- чо­ловіче,-

Ти ву­жа хатнього!

Все ба­гатст­во, вся маєтность -

Все бу­ло від нього.

А як ти з ним пос­ва­рив­ся,

А мо­же, й по­бив­ся,

То ото ж ти че­рез теє

Усього ли­шив­ся!..»

Повертається гос­по­дар

До своєї ха­ти,

Прислонився ко­ло печі

Та й став ву­жа зва­ти…

Вилізає вуж безх­вос­тий

Та й став го­во­ри­ти:

«Ні вже,- ка­же,- чо­ловіче,

Разом нам не жи­ти!

Скілько ти на ме­не гля­неш -

Зараз при­га­даєш,

Що довіку че­рез ме­не

Ти си­на не маєш!

Скілько я на те­бе гля­ну,

Зараз при­га­даю,

Що довіку че­рез те­бе

Я хвос­та не маю.

Буду тобі, чо­ловіче,

Все доб­ро ро­би­ти,

Але ра­зом із то­бою

Я не бу­ду жи­ти!..»

Отак во­но, добрі лю­ди!

Польща - то ди­ти­на,

Король польський - то гос­по­дар,

А вуж - Ук­раїна!..»

МОШКОВА ПІСНЯ

Колись Мош­ко улю­бив­ся

У на­шу дівчи­ну.

То, бу­ва­ло, все співає

В ли­хую го­ди­ну:

«Світить місяць, світить,

І сон­ця не тре­ба,-

Він не впа­де з не­ба,

Бо доб­ре дер­житься.

Ой там край Ду­наю

Голуби літа­ють,-

Най собі літа­ють,

Бо я їх не спійму.

Сів заєць на дубі,

Оріха ку­сає…

Бо він виг­ля­дав

Милої ко­хан­ки.

Сів заєць на дубі,

А я ко­ло ду­ба.

Як ти мені лю­ба,

Сказати не мо­жу!»

ХТО КОГО ЛУЧЧЕ

Бився Мош­ко із Гав­ри­лом

Та й потім хва­лив­ся:

«Ото,- ка­же,- на яр­мар­ку

Я з Гав­ри­лом бив­ся!

Він на ме­не із ло­ма­ком

По пле­чах ма­ха­ло.

А я йо­му все з яр­мур­ком

По носі да­ва­ло!»

«Та слав­но ж ви, Мош­ку, би­лись…

А хто ж ко­го луч­че?»

«Та Гав­ри­ло ме­не луч­че,

А я йо­го луч­че!»

НЕВИННИЙ МОШКО

«Куди, Мош­ку, так ідеш?»

«На війну ви­ход­жу!»

«А чо­го ж то пізно так?»

«Ще два-три